Розділ 5 (продовження)

АРТЕМ

Університетський хол – наче вулик, що закипає ще з самого ранку. Хтось запізнюється на пару, хтось зависає біля автоматів, хтось просто тупить у телефоні, чекаючи на другу дихалку.

Я стою осторонь. У спортивному худі, з рюкзаком на одному плечі, з пляшкою води в руці. Вже годину як мав бути на тренуванні. Але я тут. Бо я мушу знайти її.

Мію Левченко.

Ту, що «нібито» моя дівчина. Ту, через яку в моєму житті стався вибух масштабом з «Титанік».

Ідея знайти її була наче проста: підійти, поговорити, пояснити, що вона має припинити цей цирк. Якщо, звісно, це вона його почала. Якщо вона не божевільна фанатка, яка розпалює плітки, щоб ще більше влізти в моє життя.

Я не знаю, як вона виглядає. Профіль закритий. Фото — лише одне. І те — з котом. Дуже милим котом, між іншим.

Але я не за котом полюю.

Вдихаю. Вдих-видих. І саме в цей момент чую крик.

— Я його тільки раз в очі бачила, і то здалеку! Я. З ним. Не. Знайома.

Мої брови повільно підіймаються.

Ну ось. Схоже, я її знайшов.

Погляд зупиняється на дівчині, що сидить біля кавового автомата. Вона ніби трохи менша за всіх довкола. Чи то через поставу, чи то через втому, що важко нависає над плечима. Але виглядає… інакше.

Каштанове волосся, зібране в недбалий хвіст, кілька неслухняних пасом вибилися й вперто лоскочуть щоку. Светр із тваринкою — здається, єнотом. Сидить, надувши щоки, і в той же момент жує цукерку. Губи в шоколаді.

Окей.

Не так я собі уявляв нашу першу зустріч. Але виглядає вона… смішно. І трохи мило. І зовсім не як дівчина, яка веде змову проти Артема Вежбовського.

Вона обурено щось каже подрузі, активно жестикулює, наче от-от розлетиться на шматки. Подруга (та, що з довгим світлим волоссям і в яскравих шкарпетках) щось відповідає — і знову запихає їй цукерку в рот.

Моя фейкова дівчина. Із вустами в шоколаді. У єнотовому светрі. Що кричить усім, що мене не знає. Дивишся — і не скажеш, що за останні дні її ім’я частіше гуглили, ніж мій результат на обласних змаганнях. Ну, може, це й перебільшення. Але не дуже.

Прекрасно.

— Ну що, привіт, Міє Левченко, — бурмочу я під ніс і рушаю в її бік.

Роблю кілька кроків — і стоп. Наче щось смикає за капюшон зсередини. Може, інстинкт самозбереження. Може, нестерпне бажання не встрягти ще в одну драму. Після вчорашньої розмови з тренером я й так ковзаю по тонкому льоду. І дуже не хочеться, щоб цей лід тріснув просто під час стрибка.

— Особисте життя чи спорт? — сказав він тоді. — Ти вже вибрав. То тримайся вибору.

Я вибрав. Басейн. Тренування на світанку. Гребки до запаморочення. Сушняк після інтенсиву. Мозолі на долонях від шведської стінки й нескінченних підтягувань.

Я не скаржився. Я реально цього хотів. Хочу й досі.

Але от стою посеред холу, як ідіот, і втикаю в дівчину з шоколадом на губах, замість того щоб бути у воді.

І ця дівчина — можливо — та сама, що запустила плітки, які коштували мені репутації серйозної людини.

Ну блін.

І найгірше — я не знаю, що з нею робити.

Підійти й сказати «Привіт, я Артем, я не знаю, хто ти, але ти, здається, уявила собі, що ми пара»?

А раптом вона справді того? Фанатка з зошитом моїх фоток? Пише листи моїм батькам? Замовляє обручки на розетці?

Ні, треба діяти інакше. Спокійно. Розумно. Хоч би на вигляд вона й не справляє враження психопатки — але хто його знає, як воно всередині.

Я зупиняюся біля кавового автомата, удаю, ніби цікавлюсь капучино. Насправді просто роздивляюсь. Вона жує. Її подруга щось їй каже, та лиш хитає головою. Аж раптом завмирає. Схиляється й щось шепоче прямо на вухо — і Мія теж підіймає голову.

Наші погляди зустрічаються.

Усе відбувається за секунду, але здається, що час розтягується. Її очі — великі, шоковані. Паніка. Щоки червоні, в куточках губ — шоколад. Виглядає так, ніби її тільки що спіймали на місці злочину. Або як Scrat з «Льодовикового періоду»: тільки горіх у полі зору — і все, freeze frame, внутрішнє «що робити?!», а зовні — мем із зависанням.

Я стою, дивлюсь на неї й думаю: ну, принаймні точно не схожа на ту, хто свідомо запустив цю пліткову хвилю. Швидше — сама в ній тоне.

Окей, Артеме. Досить роздумів. Треба діяти.

Я роблю кілька кроків до лавки.

— Привіт, — кажу рівно. — Ти ж Мія, так?

Вона кліпає. Наче не вірить, що я до неї звертаюсь. Рот відкритий, слів нуль. Зовні — спокій, а всередині, напевно, фаєр-шоу. Чесно? Трохи мило.

— Ти — Мія? — повторюю, бо здається, зависла. — Нам треба поговорити.