Розділ 5

МІЯ

Моє життя перетворилося на пекло. Не як метафора. Як буквально вогнище з вилами, демонятами і моїм обличчям на мішенях для кидання списів.

Я закрила всі соцмережі. Всі. Навіть Pinterest, хоча там у мене були збережені дошки з рецептами млинців і весняними луками. Бо навіть під фото гарбузового лате якась «суперуважна» користувачка написала: «Вкрала хлопця — вкраде й гарбуз».

Повідомлення сипалися, як град. Погрози. Образи. Меми з моїм обличчям. Меми! Уявити важко мій рівень зірковості, коли твоє обличчя використовують у шаблонах з текстом: «Коли лайкнула не того хлопця і зіпсувала всесвіт».

А вчора було взагалі... ну...

— Ти серйозно?! — Влада ледве не падає, коли розповідаю їй подробиці на перерві. 

Ми сидимо в холі біля автоматів з кавою, і я кручу в руках пластикову ложечку, як антистрес-іграшку.

— На дверях, — кажу тихо. — Примотане до ручки. У зіпованому пакетику. 

— І що там було?

Я зітхаю.

— Яйце. 

— Яйце? 

— Чорне. І щось всередині булькало. Обмотане чорними нитками з якимось волоссям. Голка встромлена…

Влада дивиться на мене з обличчям, як у людини, якій щойно розповіли, що її чай заварений на кип’яченій Coca-Cola.

— Це що, підклад? 

— Ну, я точно не писала диплом з магії в Хогвартсі, але, здається, так. 

— І що ти зробила?

— Викинула. В руках, у пакеті. До смітника, не дихаючи. Потім обмила дверну ручку з оцтом і сіллю. Мама б знала, що робити, але я не хочу її лякати. 

— Це божевілля… — Влада хитає головою. — Просто через якесь лайкнуте фото…

Я пирхаю.

— Через Вежбовського. 

— Ну, це ж не він винен. 

— Та невже? — я стискаю ложечку так, що вона ледь не тріскає. — Це його світ. Його фанатки. Його вічно ідеальне обличчя на всіх сторінках. 

— Але ж він ні при чому.

Я мовчу. Може й ні. А може, все прекрасно знає, сидить собі на своїй сторінці з пів мільйоном підписників і попиває протеїнові смузі, поки я тут розгрібаю шквал хейту.

Злість пульсує під шкірою. Я навіть ні разу не бачила його зблизька. А вже ненавиджу.

Я тільки збираюся зробити ковток тієї незрозумілої рідини з автомата, як повз проходять двоє з нашого курсу — Лєра з Еріком і ще якась їхня подружка. Лєра спочатку дивиться повз, але, звісно, не втримується:

— Ага, сидить. Зірка Instagram’у. Не встигла пофлексити, вже в жертви грає…

Я стискаю стакан з кавою. Ще секунда — і він полетить їй у спину.

— Я його тільки раз в очі бачила, і то здалеку! — зриваюся, різко обертаючись. Голос лунає гучніше, ніж хотілося б. — Я. З ним. Не. Знайома.

Лєра театрально підіймає брову.

— Ну да, тепер уже, звісно.

Я вже майже підіймаюся, але Влада хапає мене за рукав і тягне назад.

— Сядь. Дихай. Пий каву. Удар кавою — не найкраща тактика, повір.

— Влада, що взагалі несеться? Я маю вішати табличку з написом: «Я не знайома з Артемом Вежбовським»?

— Можеш роздрукувати й на двері приклеїти, поруч із ворожим яйцем, — знизує плечима Влада.

— І що далі вони вигадають? Весілля на сторінках Viva?

— Тсс, — каже вона і запихає мені в рот цукерку. Мою улюблену — ту, що з вишнею всередині й гірким шоколадом. — Жуй. Все минеться.

Я бурмочу щось нерозбірливе, бо з повним ротом цукерки важко сперечатися. І в цей момент Влада каже:

— Ти знаєш, є така притча.

Я пирхаю.

— О, почалося. Мудра Влада в ефірі.

— Слухай, — не звертає уваги. — На персні у царя був напис: «І це минеться». І коли все було класно, він читав його — і ставав сумним. А коли було пекло, він теж його читав — і заспокоювався. Бо все минає.

Я мовчу. Бо ця притча — вона ніби й має втішити. Бо так воно і є. І я щиро вдячна Владі, що мене підтримує. Але насправді мені здається, що цей кошмар ніколи не скінчиться.

Влада посміхається, дістає цукерку й собі, повільно розгортає фантик.

— Ось і нам треба пережити. Потім будемо згадувати й сміятися.

Вона жує, і враз завмирає. На секунду. Погляд стає відстороненим.

— Що? — питаю я, все ще ковтаючи вишневу паніку.

— Він дивиться, — шепоче Влада, не повертаючи голови. — Прямо на нас!

Я теж крадькома зиркаю.

В холі — кілька студентів. Пара хлопців у спортивних кофтах, щось жваво обговорюють. І…

Серце вистрибує в горло.

— Скажи, що мені здалося, — кажу тихо. — Скажи, що це не він.

Влада повільно хитає головою і цокає язиком.

— Ну привіт, Вежбовський. Кажуть, кращий спосіб почати розмову — це переслідування.