Розділ 4

АРТЕМ

Ніщо так не дратує зранку, як перегорілий тост, холодна кава й мама, яка з порогу кричить:

— Артеме, ти бачив, що Аріна виклала в сторіз?!

О, Боже, знову почалося.

— Я не підписаний на Аріну, мам, — бурмочу, затягуючи капюшон і хапаючи рюкзак.

— Ти не можеш ось так усе кидати, — додає тато, не відриваючись від газети. — Ми думали, що ви серйозні. З Аріною в тебе було майбутнє.

Майбутнє в токсичному шоу з головною роллю у стилі “Тримай мене міцніше, бо інакше я ревітиму три дні”. 

Ні, дякую.

— У мене теж є майбутнє, тільки трохи інше, — відповідаю, зачиняючи за собою двері. — І у ньому я не планую працювати статусною іграшкою і фоном у сторіз для Королеви Аріни. 

Мама ще щоь кричить услід, але я вже не чую. І слава Богу.

По дорозі в універ я встигаю: — прочитати три повідомлення з тренерського чату (всі з капсом), — відкласти контрольну на понеділок (бо плаваю краще, ніж пишу), — і дізнатись, що мій Instagram знову вибухнув.

«Топ-тема дня: Артем покинув Аріну заради якоїсь лівої з першого курсу. Коментарі нижче».

Я не знаю, хто ця "ліва", і не знаю, чому всі так вважають, що я такий, блін, передбачуваний.

Чесно? Я просто хотів тиші. Тренування, змагання, два недоспаних тижні, три “незараховано” в системі, і ось вона — ідеальна буря.

І тепер, коли я заходжу в корпус, погляди ловлять мене з усіх боків. Одні — з цікавістю, інші — з осудом. Хтось навіть усміхається, мовляв, о, прикиньте, це той самий! Як у серіалі.

Та підіть ви з тими серіалами.

Я йду крізь коридор, як крізь мінне поле. Іду — і не зупиняюся. Тільки під вечір, може, й подивлюсь, хто там і що про мене пише. Але зараз — у мене тренування. І змагання через три дні.

І якби не ті сторіз, не ці плітки, не вічне “ой, Артем, як ти міг так вчинити з нею?”, я б узагалі забув, що колись зустрічався з Аріною.

Але ні. Вона не дасть. І світ навколо — теж не дасть.

На пари я, як завжди, заходжу в останню секунду — не тому, що це якась фішка, а тому, що ранок був, м’яко кажучи, жахливий. Коли відчиняю двері, аудиторія на секунду завмирає. Наче хтось натиснув паузу.

— О, Вежбовський. Нарешті зволив з’явитися, — кидає викладачка, не підіймаючи погляду від журналу. 

Інтонація в неї така, ніби я щойно вдерся на урок без штанів.

— Перепрошую, — бурмочу і пробираюся до вільного місця. На собі ловлю погляди. Пів групи хихикає, пів — шепочеться.

Ну і хай. Побалакають — відчепляться.

Я втикаю в конспект, удаю, що слухаю. Насправді мозок уже на бортику басейну — там, де простіше. Там, де ти або перемагаєш, або ні. А не ці соціальні серіали з лайками, драма-квін і "вона все життя мріяла про нього".

— Чула? Це вона. Та, що з першого курсу, — долітає шепіт зліва. 

— Яка вона? 

— Ну, Мія. Мовляв, через неї він з Аріною розійшовся.

Ага, звісно. Ще скажіть, що ми таємно заручені.

Я навіть не уявляю, як вона виглядає. Певно, симпатична, раз народ аж так завівся. Але уяви, що тобі приписують стосунки з незнайомою дівчиною — і ти навіть не можеш нічого заперечити. Бо в головах людей усе давно вирішено. І що б я не сказав — усе одно не так зрозуміють.

Я хмикаю. 

Звідки вона взагалі взялася в цьому сюжеті?

Хіба може бути така буча від того, що людина просто лайкнула фото? Як можна з такої дрібниці створити ледь не мексиканський серіал на кілька десятків сезонів. Невже людям дійсно нема що робити, тільки як обговорювати життя інших? 

Ім’я “Мія” звучить частіше, ніж розклад змагань. І це вже дратує. І не тому, що вона щось не так зробила. А тому, що мені треба зосередитись. У мене попереду змагання. Паралакс*, фініш, час — усе важливо. І замість того, щоб думати про техніку, я думаю про якусь дівчину, з якою навіть не знайомий.

Прекрасно. Просто офігенно.

І що найгірше — я навіть не знаю, хто вона така. А раптом якась божевільна фанатка? Таких у спорті вистачає. Сидять у пабліках, вивчають фото, пишуть дичину в дірект. 

А тепер, коли всі думають, що ми з нею щось маємо... Може, вона сама ці плітки й розпустила?

📌 Паралакс* — неофіційний термін, яким іноді називають ефект спотворення відстані у воді через заломлення світла. Через нього спортсмен може неправильно оцінити, наскільки близько фініш або суперник. І це може коштувати перемоги.