Розділ 3 (продовження)

Пара минає, як уві сні. Але на останніх хвилинах збираюсь докупи й перед дзвінком таки вмикаю мозок у режим «учениця зразкова».

Навіть встигаю на якийсь час забути, що моє соціальне життя зараз — це вогонь, вода і сторіз Аріни.

Але, звісно, щастя триває недовго. На перерві реальність прилітає цеглиною по голові: хтось дуже випадково голосно втирає, що бачив нову сторіз Аріни.

Я не витримую. Дістаю телефон. Відкриваю Instagram. І заходжу туди сама.

І це... як ножем по серцю. Сумне обличчя. Трохи розмазана туш. Погляд — в об’єктив, наче кричить: «подивіться, як мені болить». На фоні грає сумна пісня, щось про «зраду, яка прийшла, коли я найменше чекала». Наступне — цитата: "Думала, ми — назавжди. А ти просто перейшов до іншої. Ні, не болить. Просто не дихається."

І фото — старе, але вдале — вона з Артемом, на якомусь заході. Їхній «ідеальний» момент. Підпис: минуле, якого не повернеш. І яке не пробачиш.

Я відчуваю, як мене трясе. Навіть фізично.

Це не просто сторіз. Це жертва, подана на срібному підносі. І я — головна лиходійка в цій трагедії.

— Блін, — тихо каже Влада, заглядаючи мені через плече. — Це маніпуляція на всі сто.

— Але вона працює. Люди їй вірять, — шепочу, гортаючи коментарі. 

«Тримайся, красуне, ти краща!» 

«Я знала, що з цим Артемом щось не так. І вона... ну ясно...»

Я ховаю телефон у рюкзак.

Світ навколо знову стає трохи розмитим.

— Дихаємо, — нагадує Влада. — Просто дихаємо.

У коридорах пахне їжею, кавою і сумішшю чужих парфумів. Ми з Владою повертаємося зі столової, я тягну свій пластиковий стаканчик з чаєм, вона жує якусь булку з сиром, і в усьому її вигляді читається «ну, хіба не шикарний понеділок».

— От скажи, чого всі витріщаються? — шепочу я, коли ми минаємо групку третьокурсників, які замовкають при нашій появі, а потім починають шепотітися ще активніше, як тільки ми проходимо повз.

— Бо ти тепер відома. Твій Instagram став місцем злочину, — бурмоче Влада, посміхаючись, але погляд у неї нервовий.

— Дякую, нагадала.

— Ну а що? — Вона знизує плечима. — Якби не цей лайк, ми б спокійно їли деруни й обговорювали, чому в столовці компот завжди світиться неоном.

Я мовчу. Десь глибоко всередині сподіваюся, що Влада мала рацію, і зранку всі забудуть. Але, здається, стало тільки гірше. Тепер мене не просто оцінюють поглядами — мене досліджують, як експонат у музеї скандалів.

Ми заходимо в аудиторію, сідаємо на наші звичні місця, і я намагаюся удавати, що мене не існує. Але це важко, коли на тебе озираються через кожні п’ять секунд.

— Вони що, реально думають, що я відбила в неї хлопця? — шепочу.

— Усі, хто стежить за Аріною, вже в курсі, — Влада дістає телефон, — вона знову виклала сторіз. Кажуть, щось драматичне.

— Може, не будемо дивитися? — прохаю, але вона вже клацає по екрану.

— Пізно. Ми вже в цьому серіалі. І ми, на жаль, не сценаристи. Проте стратегію ворога мусимо знати.

Екран запалюється, і перед нами з'являється Аріна. Гарна, як завжди, злегка заплакана, губи тремтять. Камера трохи тремтить, як ніби вона не змогла втримати емоції.

— «Я ніколи не хотіла знімати таке...» — починає тим самим тремтячим, трохи надламаним голосом, а її великі очі блищать так, ніби от-от хлине сльоза. На фоні — фільтр з мерехтливими сердечками й легка трагічна музичка.

— «Але є моменти, коли мовчати — боляче. Коли тебе зраджує людина, якій довіряла. Коли тебе змінюють просто... так. Без пояснень. Без слів. Просто ножем. Просто в спину».

Вона зітхає. Дуже фотогенічно.

— «А ще болючіше — коли хтось із усмішкою влітає в твоє життя й вважає нормальним будувати своє “щастя” на уламках чужого. Я не знаю, якою треба бути, щоб лізти в стосунки з хлопцем, який не вільний. Цікаво, як це — бути запасним варіантом?..»

Я відчуваю, як у мене в животі холоне. У голові дзвенить лише одне: «з ким?!» Влада зиркає на мене так, ніби я вже у в'язниці за злочин, якого не скоювала.

— Блін, Міє… вона реально валить на тебе.

— Вона ненормальна? — шепочу, нахиляючись до Влади. — Які ще "стосунки"? Я бачила його один раз! В живу! І то здалеку! І то, я б краще в око отримала, ніж ще раз на нього дивилася!

Влада зітхає: 

— Вона ж не прямо сказала. Просто натякнула. Мовляв, сама не звинувачує, але хай усі роблять висновки. А народ робить. Ще й які.

Я ковтаю клубок злості, що вже встиг підкотитися до горла. Мене реально трясе. Це ж не просто якісь жарти в коментах. Люди вірять. Люди шепочуться. Люди дивляться, як на дівчину, яка влізла в чужі стосунки. Хоча я навіть не була поруч.

І найгірше — я не можу нічого довести. Хто повірить, що лайк поставила не я? Що це була подруга? Хто взагалі слухає такі виправдання? Звучить, як шкільна відмазка. Як класика: "Я не списував, то мій кіт випадково натиснув".

Препод заходить у клас, і хвиля шепотінь раптово стихає. Усі зосереджуються на ньому… Ну, майже всі. Двоє дівчат із сусіднього ряду дуже старанно не дивляться в мій бік. А ще одна — та, що колись питала, де я купила рюкзак, — тепер так залипла в телефон, ніби раптом розгадує секрети Всесвіту.

Я опускаю погляд. Ховаюся за зошитом. Удаю, що записую щось суперважливе. Насправді ж бачу лише розмиті літери.

Влада краєм плеча торкається мого.

— Гей. Ти тримаєшся нормально.

Я киваю. Але відчуваю, що ніфіга я не тримаюсь. Я просто сиджу в пеклі. І дивне передчуття не покидає ні на мить — що це ще тільки квіточки.