Розділ 3

МІЯ

На годиннику 08:47.

Ми з Владою в коридорі, біля аудиторії. Я жую жуйку, щоб хоч трохи зняти тиск у вухах.

— Все буде ок, — повторює вона вже, здається, вдесяте. — Вчора всі гуділи, а сьогодні вже новий день. Нові плітки, нові меми.

— Нові жертви, — бурмочу у відповідь.

Влада зітхає, бере мене під руку й притягує до себе: 

— Якщо хтось щось скаже — згадає, хто твоя найкраща подруга. Я кинусь на них як тигриця.

— Котра кричить «кіті-коті» й носить плюшевий рюкзак?

— Саме вона, — серйозно киває. — Не недооцінюй мої бойові навички. Я дивилась три сезони «Кобра Кай».

Я хмикаю, але відчуваю, як серце б’ється трохи спокійніше. Хоча б на пару ударів.

Двері відчиняються. Заходимо. Аудиторія — як завжди. І водночас ні. Хтось кидає погляд. Хтось шепоче. Хтось просто мовчить — але як мовчить. Напружено. Усе повітря, здається, заряджене електрикою.

Я опускаюсь на своє місце, притискаю плечем Владине.

— Усе нормально, — шепоче вона. — Вони просто заздрять. Бо раптом виявилось, що Мія Левченко не просто дівчина з району, а та сама, що відбила Артема.

— Я нічого не відбивала! — скриплю зубами. — Я навіть з ним не знайома!

— Це не важливо. Головне — сюжет. А не факти.

Перед нами сідає Маринка, і я ловлю її погляд — оцінювальний, з посмішечкою. Вона озирається до подруг і щось шепоче. Вони регочуть.

— Невже думаєш, що Артем вибере це? — доноситься ззаду, і в мені все стискається.

Я не обертаюсь. Не хочу давати їм цього задоволення.

А потім починається пара. І наче все, як завжди. Але вже не зовсім. Бо я відчуваю, як горить спина — від чужих поглядів. Бо кожне слово викладача проходить повз — у голові тільки пульсує: Всі дивляться. Всі знають. Всі судять.

А я — нічого не зробила. Просто… жила. І дозволила комусь лайкнути чортове фото.

Після пари ми з Владою йдемо до їдальні. Хоча мені не те що їсти — дихати важко.

— Може, просто підемо додому? — шепочу.

— Міє… — Влада зупиняється й дивиться на мене. — Ти що, справді хочеш здатись через… пару коментарів в TikTok і шепіт в коридорі?

— Не пару, — пирхаю. — Схоже, весь універ уже в курсі.

Влада стискає губи, але мовчить. Бо вона знає, що я права. Бо навіть у викладача на парі вирвалося з підсвідомості: "Ви вже прославились, пані Міє". Хай і з усмішкою, і з натяком на жарт — та все одно.

Захожу в їдальню й одразу ловлю чергову хвилю поглядів. Дехто просто дивиться. Дехто — з виразом, ніби побачив сміття на столі.

На сусідньому столі дівчата з юридичного. Одна вмикає звук на телефоні спеціально гучно. 

З TikTok-ролика звучить: 

— "Вона лайкнула фото, і він її вибрав. Яка ж повія!"

Я здригнулась. Влада, не довго думаючи, бере пластикову виделку й цокає нею по склянці: 

— Привіт, королеви! Якщо у вас уже новий серіал — киньте посилання. А то ми тут без сценарію сидимо.

— Та розслабся, — огризається одна. — Ваша зірка вже не shining. Скоро Аріна знову його затягне в ліжко. Як завжди.

Мене пробирає морозом. Серце калатає.

Влада підхоплює тацю й рішуче веде мене до вікна: 

— Ходімо. Нам не треба їсти серед жаб.

Коли ми вже сідаємо за столик, я хапаю повітря, ніби після занурення. 

— Я більше так не можу. Це як марафон приниження.

— Це не марафон, — каже Влада. — Це TikTok-шторм. Вони вибухають — і так само швидко вщухають. Повір. Через тиждень буде інший скандал. Нове обличчя.

— А якщо ні? Якщо це назавжди? Якщо мене запам’ятають як дівчину, що відбила університетського божка?

Влада дивиться на мене серйозно: 

— Якщо він тебе не знає — нічого не відбивалося. І, якщо чесно, я вважаю, що він тупий, якщо досі не в курсі, що відбувається.

Я мовчу.

Бо найбільше зараз хочу — щоби хоч хтось, один, просто встав і сказав: "Гей, вона ні в чому не винна." Але ніхто не каже. Бо зручно мовчати.

В університеті — тиша. Така, що хочеться її розірвати. Але вона густа, липка і всюдисуща. Наче всі — навіть ті, хто вчора не знав, як мене звати, — тепер дивляться оцінююче. Хтось відвертається. Хтось навмисне не вітається. А хтось — навпаки — дивиться в очі, мовчки, з тим самим питанням на обличчі: це правда?

Ми з Владою заходимо в аудиторію на пару трохи раніше. Сідаємо на наші звичні місця, але все довкола вже не звичне. 

— Іронія, — шепоче Влада, — люди роками не знають, хто з тобою поруч сидить, але варто випадково лайкнути фото когось із «зірок» — і ти вже головна героїня факультетської драми.

Я намагаюсь посміхнутись, та виходить якось криво.

До нас заходить кілька одногрупників. Один кидає на мене короткий погляд — ніби міряє. Інша дівчина шепоче щось подрузі на вухо — і обидві дивляться у мій бік. В очах — цікавість, злість, осуд.

— Може, вийти? — кажу я пошепки.

— Ні. Ти сядеш, вистоїш цю пару і підеш звідси з високо піднятою головою, — каже Влада, наче тренер на рингу перед фінальним раундом. — Ми з тобою нічого поганого не зробили. Це просто лайк. Випадковий. І Артем узагалі не...

— Вони думають, що я відбила його в Аріни. Розумієш?

— І що? Взагалі, він не відбивна, щоб його відбивати. І якщо Королева кинула його через один лайк — то гріш ціна такому коханню.

Я мовчу.