Розділ 2 (продовження)

Ще двадцять довжин. Ще раз. І ще. Нічого не працює. Руки не слухаються. Голова гуде. У грудях тисне, ніби десь усередині застряг коментар з тринадцятьма лайками.

"Як він міг так вчинити з Аріною! Бідолашка… "

Плюс десять до мотивації. Плюс сто до бажання провалитись на дно.

Коли нарешті вибираюсь на бортик, здається, я втратив не лише дихання, а й рештки терпіння. Тіло важке. Думки ще важчі. А попереду — батьки. У комплекті.

Коли я повертаюсь додому, світиться кожне вікно. Як ніби в цьому домі хоч хтось чекає мене.

Ага, зараз.

Будинок — вилизана картинка в інсті. Скло, мармур, дзеркала. Підлога чистіша за мої оцінки. І це не метафора. Все блищить, все дихає грошима. Тільки от дихати тут іноді важко.

Батько — за барною стійкою, з ноутбуком і кавою. Класичний набір «я тебе не бачу, але вже розчарований».

— Ти знову спізнився, — каже, навіть не піднявши очей. Певно звіт. У нього завжди звіт. Навіть за вечерею.

— Я був на тренуванні, — відповідаю, як автомат. Як Siri, тільки із стресом.

— Тренування триває дві години. Ти відсутній уже чотири.

— Затримали. Додаткове плавання.

(Можна було б сказати "емоційна терапія після Інстаграму", але я не суїцидник.)

Він мовчить. А потім кидає: 

— Сподіваюсь, ти не провалиш наступне змагання так само як свій останній модуль.

От і приїхали.

— Я все надолужу.

— Твої «надолужу» вже не смішні. Ти не в дитячому басейні, Артеме. Якщо ти не можеш поєднувати спорт і навчання — треба щось обирати.

А я обрав уже давно. Просто він не чув. Або не хотів чути.

— Я не Максим, — кажу, і це звучить майже як злочин.

Оце я поплив.

Батько дивиться, як прокурор. Мовчить. А потім, дуже холодно:

— Не порівнюй себе з братом. Він зробив вибір — і тримається його. А ти...

— А я намагаюсь.

— Недостатньо.

Ідеальна мама входить на кухню. Халат. Пудра. Обличчя без емоцій, але з усмішкою з Instagram-сторінки «успішна благодійниця».

— Дорогенький, не сваріться. Артем і так стомлений, — її голос м’який, але порожній. Як прикраса. Як фон.

Не витримую.

— Я у себе.

Гримаю дверима, аж дзвенять медалі на стіні. Вмикаю музику.

У моєму житті все надто гучне. І ніхто не питає, як я почуваюсь.

А сьогодні я почуваюсь… наче…

...наче мене щойно переїхав інтернет.

Але не встигаю я навіть зняти футболку, як за дверима вже хрустить мамин голос: 

— Артеме, ти серйозно?

— Що ще? — стомлено кидаю.

Двері прочиняються. Вона заходить. Без дозволу, звісно. 

— Я сьогодні говорила з Аріною. Вона плаче. Ти просто без пояснень розірвав стосунки. Вона не розуміє, що сталося.

— Я їй усе пояснив.

— Ага. По факту просто кинув.

— Не обов’язково бути разом тільки тому, що вам з татом зручно, — я відходжу до вікна, спиною до неї.

— Ми не про зручність. Ми про імідж, Артеме.

— Та мені начхати на імідж! — голос зрізається сам собою. Я рідко кричу. Але зараз…

Мама кліпає. В її погляді — роздратування. 

— В тебе контракт з брендом. Інтерв’ю. Публіка. Ти маєш виглядати як частина команди. Аріна — теж. Ви — ідеальна пара для камер.

— От тільки не для життя, — тихо додаю я.

І отут входить тато. Знову з ноутбуком. Навіть не закриває його. Прямо як бос у грі.

— Ти взагалі усвідомлюєш, що робиш? Ти зараз сам руйнуєш усе, що ми будували.

— Ми? — гірко сміюся. — Це моє життя.

— Помиляєшся. Це наш проєкт, — його голос спокійний, часом здається, що я просто недостойний навіть краплини його почуттів. — І ми не дозволимо тобі все зіпсувати через емоції.

— Це не емоції, — стискаю кулаки. — Це вибір. Я не хочу більше бути в стосунках, де мене просто використовують. Вони не мають майбутнього. У нас різні погляди на життя, на цілі, на… та… бляха.. на все!

Вена на татовій скроні починає пульсувати.

— Артеме, в нашій родині не заведено розпускати язика, як у якогось плебсу з заводу!

Оце його моє “бляха” роздраконило. Може дійсно лаятись частіше, щоб стерти з обличчя цю байдужу маску… Принаймні тоді він здається живим, а не манекеном.

— Ти ж розумієш, що це не обговорюється, — мама кладе руку татові на плече. — Аріна — частина цієї родини. Вона підходить. А ця твоя… витівка… з дівчиною з нізвідки...

— Я з нею навіть не знайомий! Вона просто випадково лайкнула фото.

— Ну, тепер уже всі вважають інакше. Розв'яжи цю проблему і поверни Аріну. Не розчаруй нас.

Мовчанка зависає в повітрі, густіша за пар у басейні. І я раптом розумію: у моїх батьків є план. Чіткий. Розписаний. Без мене.

Мене там ніколи й не було. Тільки оболонка. Ім’я. Фото.

Я стою посеред цієї ідеальної квартири, з блискучою підлогою і дизайнерськими шторами — і відчуваю себе, як хлопець без дому.