Розділ 2

АРТЕМ

Недільний ранок починається, як завжди: шум води, запах хлору, і крик тренера, що звучить у моїй голові гучніше за будь-яку музику.

Вода — це свобода. Тут все просто: рух — вдих — штовх — видих. Ніхто не ставить дурних запитань. Ніхто не вимагає пояснень. Тут я сам. І мені цього досить.

Принаймні, поки не виходжу з басейну.

— Артеме, — гукає Єгор, мій найкращий друг, — ти в курсі, що твоє життя знову в топах університетського інстаграму?

Я витираю обличчя рушником. — Що ще цього разу?

— Ну, принаймні, цього разу ти не сам у головній ролі. Там ще якась… Мія? Твоя нова дівчина?

— Хто?

— Не знаю. Якусь дівчину в коментарях уже назвали "розлучницею року".

Я дивлюсь на нього, не розуміючи, чи це жарт, чи нова змова фанаток Аріни.

— Це знову Аріна роздмухала?

— В кого ще вистачить часу та натхнення розганяти скандали в неділю зранку?

Я беру телефон, відкриваю Instagram — і от воно.

Мемаси. Коментарі. Опитування.

І ця дівчина… Мія Левченко. Уперше чую.

— Я навіть не знаю її, — кажу я вголос.

— А вона тебе, схоже, дуже добре, — сміється Єгор. — Раз першою лайк кинула на твоє фото, після того, як ви з Королевою розбіглись. З нього все й почалось.

— Серйозно?

— Так. Один лайк, і бац — всі впевнені, що ви вже плануєте весілля.

Я відкидаюсь на лавку, дивлюсь у стелю спортзалу і думаю, скільки ще разів Аріна буде вигадувати ці драми, аби мене повернути.

Вибач, але я не граю в це більше.

І Мію… чи як там її… втягнула.

Цей день мав би бути спокійним. Я мав би зробити розтяжку, поїсти, поспати і ще раз піти на воду. Замість цього — телефон пищить, наче зламана сигналізація.

Повідомлення. Відмітки. Теги. І навіть пару старих знайомих із підписом: "Ого, брате, в тебе нова?"

Та яка, до біса, нова?

Я ж навіть обличчя цієї дівчини не бачив. А всі вже встигли обговорити наше "палке кохання з першого лайка".

Мені смішно. І трохи зле.

Тому що це все — черговий виток пліток, який я не просив. І який мені зовсім не на часі.

На носі змагання. Одне з важливих. Якщо зірву — влітку замість міжнародки отримаю черговий кубок родинного розчарування. А мені й без того дістається.

— У тебе якісь справи важливіші за спорт? — казав батько, коли побачив мій заліковий лист. Наче я сам кайфую, коли препод на парі називає моє прізвище — й одразу слово "борг".

У мене боргів — як у країни в кризу. Я між тренуваннями і парами намагаюсь надолужити те, що закидав. Часу на все не вистачає. У добі стандартних двадцять чотири…

Хтось устигає жити. Фоткатись. Ходити в кіно. Я — ні. У мене в житті є лише два стани: тренуюсь — або відновлююсь. Все інше — зайве.

І Аріна була зайвою.

— Ти ніколи не маєш для мене часу, — казала вона. 

— Бо я не граю в серіал. У мене реальність, — відповідав я.

А тепер вона грає в серіал сама. В головній ролі — жертва. І хтось інший — незнайома дівчина — раптом став її антагоністкою.

Серйозно, Аріно?

Я кидаю телефон на лавку, вдягаю навушники й запускаю плейлист. Тренування — через годину. І хоч світ божеволіє через якийсь лайк, я мушу зібратись.

Бо єдина вода, яка мене цікавить — не в коментарях. А в басейні.