Розділ 1 (продовження)

Обличчя Влади різко змінюється з «ой, прикольно!» на «ого, що за треш».

— Вона що, божевільна? — вражено каже, і в голосі вже не захоплення, а відверте обурення. — Це що взагалі за підхід: «У мого хлопця не можна лайкати фото, бо я така королева»?

Я не відповідаю. Просто дивлюсь на екран, де лавиною сиплються згадки мого імені в сторіз, коментарях і навіть у мемах.

«Новенька хоче стати новою Аріною?» 

«Вежбовський, схоже, не такий вже й вибагливий…» 

«#ПринцІПопелюшка, але Попелюшка з Троєщини»

Боже.

Це не просто хейт. Це жесть.

— Влада… — кажу я тихо, хрипко. — Я не піду в універ у понеділок.

— Ти що, здуріла? Це ж просто інтернет.

— Це не "просто інтернет", коли тебе обсмоктують, як кістку, ще до того, як ти прокинулась. Коли хтось шукає твої фото в шкільній формі. Коли тебе обговорюють у туалетах і сміються прямо в очі.

Я різко встаю, і мій голос тремтить.

— Мені навіть не подобається Артем, чорт забирай! Це все — одна велика помилка!

— Я знаю, — Влада схоплюється слідом. — Я все знаю. І всі, хто тебе знає, — теж.

— Але в універі більшість не знає мене. Вони знають тільки сторіз Аріни.

І це найстрашніше.

Тому що вона — глянцева, ідеальна, популярна. А я — ніхто.

— Мені здається, я ніколи не зможу нормально подихати, — кажу я, коли ми з Владою виходимо на вулицю провітритись.

Світ виглядає так само, як і завжди: сонце, люди, собаки, кава to go. Тільки всередині мене — тривога, яка лізе до горла, як гірка піна.

— Ми якось це вирішимо. — Влада тримає в руці мій телефон, бо я клятвено пообіцяла його не чіпати. — Просто… не читай більше коментарі.

— Я й не читаю. Я їх чу-ю. Навіть зараз. В голові. Як хтось каже: "Ви бачили цю Левченко? Та вона ж сірість."

— Не сірість. Ти просто не фільтруєш себе, і це лякає людей.

Я пирхаю. 

— Це мало звучати як комплімент?

— Однозначно.

Ми заходимо в найближчу кав’ярню. Я беру чай з лавандою. Влада — латте. Вона нарешті віддає мені телефон, і я, звісно ж… миттєво порушую свою обіцянку.

Сторіз Аріни оновились.

— О, Господи… — здавлено хриплю. — Вона виклала опитування.

— Яке?

Я розгортаю екран, і ми разом читаємо: 

«Хто вона така, щоб лізти в чужі стосунки?» 

* Випадкова фанатка 

* Відбила мого хлопця

— Вони… розійшлись? — Влада майже шепоче.

— Що?

— Тут написано: "відбила". Типу… в минулому часі.

Я кліпаю. Сиджу мовчки. Переварюю.

І тут до мене доходить — всі думають, що це я — причина їхнього розриву.

— Бляха.

Влада зітхає. 

— Та-а-ак… Це тільки гірше.

Телефон знову вібрує. Нове повідомлення.

Від якогось дівочого акаунта: 

«Тобі норм вставлятись між парою, яку боготворила вся факультетська дівоча аудиторія?»

Слідом — ще одне. І ще. І ще.

Серед них, звісно ж, з'являється перлина: 

«Невже йому стало так погано, що він опустився до твого рівня?»

Я відкладаю телефон і просто мовчу.

Навіть дихати якось не хочеться.

Мені завжди було комфортно бути поза світлом. Бути Мією — тією, що ходить з рюкзаком, читає книжки в парку, дружить із тваринами, має нормальне життя.

А тепер я… мем. Скандал. Причина розриву ідеальної пари.

— Мені треба в аеропорт, — кажу я нарешті. — Я емігрую.

— Можна почати з бібліотеки. Там хоча б Wi-Fi слабкий.