5.

Маршрутка ліниво хиталася, оминаючи нерівності на дорозі. Через це вона здавалася великою колискою, яку з останніх сил погойдувала втомлена мати: здебільшого ледь помітно, але інколи різко, немов щойно вирвавшись із нічного жахіття.

Сон тихо підкрадався і до Зоряни. Це й не дивно, адже протягом кількох днів дівчина постійно тікала з полону його лап. Смерть бабці, здавалося, зупинила плин всього життя, зробила проблеми нікчемними й змусила замислитися над цінностями. Але найглибшою впадиною для студентки стала історія її батьків, котра громом серед ясного неба пролунала в голові й, мабуть, навіки вплелася у думки...

Дівчина поглянула на своє відображення у віконному склі. Схоже, всі ці події забрали добрий десяток її років. Після стількох переживань, ридань і болю вона відчувала глибоку порожнечу всередині. Це лякало ще більше... На віях знову замерехтіли сльози - уже звичне для Зоряни явище. Заплакані очі вирізнялися на блідому обличчі чи не найбільше. Уже кілька разів студентка помітила зацікавлені погляди пасажирів, спрямовані на неї, та жоден із них не зачепив. Тільки єдині вічі могли пробратися до дівочого серця... Тільки його...

Думки про темноволосого офіцера повільними хвилями нахлинули до вилиць, заповнили собою гнітючий хаос у голові. Після цього Зоряна вже не змогла опиратися - сон ніжно підхопив її...

~

За спиною залишалися такі безпечні стіни гуртожитку. Попереду була тільки непроглядна темрява, позбавлена навіть найменших проблисків світла. Дівчина крокувала вперед: щось тягнуло її силоміць, викрадало останні думки про повернення до кімнати, манило...

Після тривалої тиші під ногами почувся ледь помітний плюскіт. Зоряна зупинилася не одразу, а тільки тоді, коли ноги вперто приросли до асфальту. Очі довго намагалися зачепитися за щось, але марно. Не зрозуміло чому дівчина вирішила опуститися на коліна, спершись долонями об дорогу. Щось мокре в ту ж мить торкнулося пальців. Інстинктивно студентка піднесла руку до обличчя, щоб розгледіти те, що так сильно приховувала нічна темінь. Перед зіницями замиготіли червоні краплі, котрі розповзлися по долоні. Серце забилося сильніше.

Як тільки дівчина відвела погляд від закривавлених пальців, то розгледіла перед собою тіло батька. Він лежав біля її колін, не подаючи жодного звуку. Тиша...

Руки потягнулися до обличчя чоловіка, мабуть, щоб закрити розплющені очі, але він раптом впився зіницями в перелякані вічі дівчини й тихо вимовив: "Ключ"...

Зненацька запекло у грудях. Згодом жар кинувся до лівої легені. Забракло кисню.

~

Зоряна різко відірвалася від спинки крісла, голосно вдихаючи повітря. Жінка, що сиділа праворуч перелякано здригнулася й вхопила її за руку:

-Вам погано?

-Ні... Ні, дякую... - слова тихим вигуком порушили зовсім непритаманну автобусу мовчанку.

Студентка рукою провела по лівій стороні плаща, ненароком торкнулася якогось предмета, котрий був захований від зайвих очей у внутрішній кишені. Зоряна повільно дістала його й покрутила - ключ. 

Мурашки розповзлися тілом. Знову дивний сон, і батько, і цей ключ... Його вона отримала від бабусі. Перед смертю та призналася: всі листи Микити, його щоденник, записи, документи закопані подалі від будинку, у скрині, котру відкриє цей недивнИй предмет. Зоряна ще вагалася, чи варто торкатися таких страшних для неї таємниць, проте сон перевернув усе з ніг на голову. Варто...