4.

Останні тижні відлітали водночас із листами календаря, відносячи у вирій одноманітні будні та чаруючі вихідні. Щось магічне перетворювало дні на нестерпно довгий плин часу, забирало кисень, змушувало рахувати години до зустрічі й тільки тоді дозволяло вдихнути... Містика, еге ж? Та Зоряна усвідомлювала причину цих чар, через які її серце билося частіше, щоки рум'яніли, а очі променіли...

- ...Кохання - це таке чудове почуття! А яке надихаюче! Знаєш, скільки віршів, пісень, картин з'явилося на світ, завдяки коханню? Не злічити! - Оксана безперервно гомоніла, розмахуючи руками й посміхаючись. - Ти така щаслива, Зорянко! У тебе це почуття вза-є-мне! Чуєш? Це справжня рідкість!

- А якщо ні? Можливо, він не любить мене? - Дівчина стишила голос, адже сама злякалася своїх слів.

- Дурниці! Думаєш, хлопець просто так гає час? Він же офіцер, серйозна людина, - Оксана приклала руку до голови, повторюючи військове вітання.

Дівчата гучно засміялися. Зоряна одразу пригадала струнку статуру Романа, горду поставу, мужні риси обличчя. Серце знову затремтіло, вловивши знадний образ парубка. Мабуть, Оксана все ж має рацію: це кохання...

~

Вечірня прохолода кусючим шаликом звивалася навколо шиї. Зоряна поправила комірець коричневого пальта і знову заховала руку в кишені. Інша долоня грілася поміж пальцями Романа, якого, здавалося, зовсім не хвилювала студінь. Тільки щоки та ніс ледь почервоніли під її покровом. Парубок проводив дівчину до гуртожитку, де-не-де зупиняючись, щоб заховати студентку у своїх обіймах.

Коли пара підійшла до багатоповерхівки і навіть місто затихло у передчутті прийдешньої розлуки, з-за дверей вибіг юнак та, спритно спускаючись сходинками, викрикнув:

- Зоряно! Як добре, що ти тут!

Парубок зупинився біля пари, пройшовся допитливим поглядом по офіцеру, а тоді вручив студентці лист.

- Ось, це від Оленки.

- Сашко, щось сталося? - Зоряна вхопила конверт і стурбовано заглянула в очі на рік старшого односельчанина, який теж проживав у цьому гуртожитку.

- Не знаю. Мене наздогнала твоя сестра біля автобуса та попросила терміново передати. Я ось чекав, коли ти повернешся. Можливо, там щось серйозне.

- Дякую, - дівчина коротко обійняла Сашка.

- Ну, - він заховав руки в кишенях і знову подивився на Романа, піднявши одну брову, - я тоді піду?

- Так-так, ще раз дякую.

Зоряна ж уже відкрила конверт тремтячими пальцями і взялася читати листа. Очі спрагло ковтали літери, виведені кучерявим почерком Оленки. Після кількох речень студентка опустилася на лавочку й завмерла. Руки, схоже, закам'яніли на білому аркуші, а зіниці приросли до написаного.

Роман присів біля її ніг:

- Зіронько, що таке? Я можу чимось допомогти?

У відповідь вона тільки похитала головою. Парубок не став тиснути, а продовжував занепокоєно розглядати обличчя співрозмовниці, на якому зараз буяла буря емоцій. Через хвилину-дві Зоряна тихо вимовила:

- Бабуся... Вона присмерті...

Офіцер розгубився, тож зміг тільки присісти поруч та обійняти дівчину. Вона ж втонула у цьому кільці рук, відчувши такий бажаний, але крихкий спокій. Зоряна ледь стримувала сльози, що повінню рвалися назовні.

- Мені потрібно їхати, - студентка підскочила з місця.

- Куди? Уже пізно, - Роман легко стиснув її руку, щоб зупинити необдуманий порив.

- У село.

- Я не можу тебе відпустити в таку темінь, чуєш? - Хлопець підвівся і торкнувся передпліччя дівчини у спробі схаменути її.

- А якщо не встигну побачитися з нею? Ромчику, зі мною все буде гаразд, обіцяю.

Зоряна пригорнулася до грудей парубка та продовжила вмовляти. Вона бачила, що юнак хвилюється, але часу на роздуми не було. У результаті льодяна стійкість офіцера розтанула - вони удвох попрямували до автобусної станції. Зовсім скоро дівчина вирушила у дорогу, освітлену поодинокими ліхтарями, а Роман залишився за вікном маршрутки.

~

Свічка повільно танула на столі, розсилаючи по кімнаті яскраві промені. Деякі з них плуталися у візерунках килима, що висів на стіні біля ліжка, інші досліджували нерівності на побіленій стелі, і зовсім трохи світло торкалося обличчя жінки. Та цього вистачало, щоб розгледіти її бліді опалі щоки, ледь привідкриті повіки, з-під яких виднілися сіро-небесні очі, й сухі губи, що розтягнулися у ніжній посмішці, як тільки Зоряна переступила поріг.

- Бабцю Надю, як ви? - промовила студентка, сівши поруч.

- Пора мені вже. Прийшов час, - жінка слабко посміхнулася.

- Ну що ви?

Зоряна не стримувала сліз, краплини яких переливалися на її лиці під сяйвом свічки. Бабуся дотягнулася до руки онучки й погладила.

- Всіх нас чекає кінець, Зорянко... Усіх...

Щемливе мовчання розповзлося кімнатою. Дівчина опустила голову на коліна жінки та довго вдивлялася в риси обличчя рідної людини. Зоряна часто бачила в тих синюватих очах свою маму, проте її образ згодом геть затуманився, а короткі уривки з дитинства розгубилися у часі. Бабуся немовби прочитала думки студентки й тихо заговорила: