1.

Площа міста купалася у сонячних променях, які стрибали бруківкою до фонтану, а тоді танули в ньому, лагідно виблискуючи. Дівчина проходила повз, поспішаючи до гуртожитку. Легіт торкався її русявого волосся та блакитної сукні, дарував прохолодні бризки води, забираючи взамін квітковий аромат парфумів. Вона несла в руках кілька книг (мабуть, поверталася зі студентської бібліотеки), притримуючи на плечі сумочку і пришвидшуючи хід. Дівчина зупинилася на тротуарі та оглянулася по сторонах: транспорт зупинився перед пішоходами. Вона вибігла на дорогу, пробираючись поміж людей, як раптом її збив із ніг високий юнак, котрий, швидше за все, кудись поспішав, - дівчина опинилася на асфальті, випустивши з рук найцінніше надбання. 
Зчинився гамір: транспорт сигналив, люди виказували обурення, а винуватець ситуації підхопив дівчину, ніжно притримуючи тендітні руки. 
-Як ви? Вибачте за мою неуважність. Ви не забилися? - Чорнявий хлопець продовжував говорити, піднімаючи книги та витираючи їх від пилу легкими рухами довгих пальців.
-Все гаразд, я в порядку. 
Юнак швидким поглядом оглянув дівчину: мабуть хотів перевірити достовірність її слів. Вона ж продовжила:
-Надалі будьте уважні, будь ласка, - дівчина рукою розгадила сукню й повісила сумочку на плече.
-Перепрошую, я дуже поспішаю... - несподіваний співрозмовник хотів сказати ще щось, але за його спиною з'явився білявий парубок та, розмахуючи руками, промовив кілька слів, які дівчина не розчула.
У відповідь чорнявий тільки нервово кивнув головою, тоді підняв усі книги та подав дівчині руку, щоб та прямувала за ним на протилежну сторону, подалі від дороги й непосидючих автомобілів. Вона зробила те ж саме та тільки тепер роздивилася незнайомця. 
Це був широкоплечий і високий брюнет, одягнений в офіцерське вбрання. Дівчина ж головою майже не діставала до його плеча. Вона покірно йшла за ним, ледь встигаючи за швидкою ходою. Його друг - білявий парубок, невисокого зросту та у такій самій формі - продовжував щось говорити про час, недопустимість запізнення і покарання, яке, можливо, вже чекає на них. Чорнявий тільки коротко заспокоював, а інколи стискав плечима. Раптом він зупинився і студентка врізалася у широку спину, яка закривала весь овид. Незнайомець повернувся до неї, тому дівчина зустрілася з його темними, на перший погляд навіть колючими, очима.
-Я б із радістю провів вас додому, та тільки запізнююся, - хлопець глянув на годинник.
-Розумію, дякую за допомогу. Далі я сама, - дівчина простягнула руки, щоб забрати книги.
-Але ми ще побачимося з вами? Ви ж тут живете? - Незнайомець не поспішав віддавати друковані скарби та впевнено дивився у вічі дещо схвильованої дівчини.
-Побачимо. Я навчаюся тут, - студентка не відвела погляд, але відчула, як порозовіли її щоки через неабияку цікавість парубка.
Вона поправила волосся, ховаючи передній локон за вухо, взяла книги та вже збиралася йти, коли почула:
-Як вас звуть, дівчино?!
-Романа, - коротко відповіла, ледь повернувши голову до брюнета.
-Я Лука, приємно познайомитись! - Новий товариш розтягнув у посмішці пухкі губи й продовжував дивитися у слід дівчині, незважаючи на обурення друга.
Студентка помахала рукою та зникла за рогом, наостанок крикнувши коротке:
-Навзаєм!
А два юнаки побігли тротуаром, адже часу залишалося мало. Лука ще довго роздумував про несподівану зустріч і не надто приємний початок знайомства. Білявий штовхав друга ліктем, хитро примружуючи очі: знав, що дівчина сподобалася цьому непохитному та серйозному парубку. Лука тільки відмахувався й загадково посміхався, поглядаючи на годинник. На ньому було чітко видно: сьогодні хлопці отримають на горіхи.