Розділ 32

Розділ 32

Недільний ранок видався погожим. Здавалося, що все прокинулося значно раніше Іри. Співали півні, гавкали собаки, долинали людські голоси, їздив транспорт, хтось гудів бензопилкою… Одним словом, життя тривало.

Врешті, не витримавши акустичної  атаки зовнішнього світу, дівчина одяглася та обережно виглянула за двері. У вітальні нікого не було, диван був застелений за всіма правилами. Вона видихнула і обережно почала просуватися до кухні. Всередині Іри боролися дві протилежні крайності: їй і хотілося побачити Вадима, і в той же час було лячно зустрітися з ним віч-на-віч. Фраза «завтра ще поговоримо» звучала для неї якось страхітливо. На кухні теж нікого не було. І куди всі поділися? Дівчина вирішила, що й на вулиці їй пощастить, і вона зможе непоміченою прошмигнути до туалету.

Та будь-яке везіння колись таки закінчується. На самому порозі Іру зупинив голос баби Шури:

— Доброго ранку, соню! Ти знаєш, котра година?

Бабуся йшла попід стіною будинку, Вадим – за нею. Вони оточили дівчину на сходах перед дверима.

— Ми вже й поснідали, і посуд прибрали, а ти все спиш. Я вже хотіла йти перевірити, чи все у тебе добре.

— Та все у мене гуд. Неділя ж, можна спати хоч до обіду, — буркнула Іра, а потім ненароком зустрілася поглядом з хлопцем. Її наче струмом вдарило: не смертельно, але відчутно. Він стояв, поставивши одну ногу на сходинку та опершись рукою об коліно, на тому самому місці, де вчора її цілував.

— Ми дім ходили оглядали. Сьогодні неділя, працювати не можна, а з понеділка, поки погода не зіпсувалася, підремонтуємо фундамент. Пісок Сашко привіз, а цемент ще з літа лежить у літній кухні. Вадюша має цим питанням зайнятися, — пояснила бабця.

— Ага, зрозуміло. Забетонуйте хоч увесь двір. У мене свої справи, — дівчина легко збігла зі східців і перетнула подвір’я. Потім вона визирнула з-за рогу повітки, запримітивши, що Вадим з бабою Шурою подалися до хати.

Іра тривалий час гуляла надворі: позаглядала до кроликів, помилувалася брунатими чорнобривцями та пишними жоржинами, згризла велике соковите яблуко. Нарешті її погукала бабуся:

— Ірочко, та йди ж поснідай. Ще з учора їжа залишилася, смаколики різні, як ти любиш. Баба Рая гостинців принесла.

Дівчина таки подалася до кухні. Вона від усього відмовилася, знайшовши в холодильнику смажених карасиків. Бабця говорила про День села, про свій виступ, про різні казуси. Іра слухала її краєм вуха, зосередившись на рибі, до моменту, коли на кухню зайшов Вадим. Він влаштувався за столом навпроти неї і взявся гострити всі ножі, які звідусіль йому позносила баба Шура. Ця, здавалося б, проста річ вибила дівчину з колії настільки, що вона не помітила рибної кісточки, яку ковтнула. Іра скривилася від неприємного відчуття і закашляла.

— Хліб! Швидше з’їж шматочок хліба! — закричала бабуся.

Це допомогло. Відчувши полегшення, дівчина сховала рибу назад до холодильника.

— Поки досить… — сказала вона, побігла до своєї кімнати, взяла книгу і направилася надвір.

— Ти сьогодні поводиш себе, як кіт, що сметану злизав… Признавайся, що накоїла? — гукнула до онуки бабця. Вадим тільки уважно подивився услід. Іра нічого не відповіла, лиш дверима грюкнула.

Вона влаштувалася на лавці у саду з видом на напівпустий город. Та повністю зануритися у читання не виходило: то заважав протяг, то сидіти було незручно, а то в голову закрадалися бентежні думки. А коли десь неподалік на всю міць залізного мотору загуркотів трактор, то читати взагалі стало майже неможливо. Невдоволена дівчина тільки механічно гортала сторінки, вже не вловлюючи сенсу, закладеного в друкованих рядках. Можливо, саме через рокотання трактора вона і не почула тихих кроків, що пролунали за спиною. Вадим без запрошення опустився на лавку поряд з Ірою.

— Ти від мене цілий ранок ховаєшся? — вдавано спокійно запитав він, хитро примружившись.

— Ні, що ти! Чому мені від тебе тікати? — занадто швидко відповіла дівчина, гучно закривши книгу. Вона внутрішньо напружилася, очікуючи, що він буде говорити.

— Вчора ти була доволі зухвала й відважна. А сьогодні що сталося?

— День на день не приходиться. Якось так, — розвела Іра руками.

— Тоді давай нарешті все з’ясуємо. Ти знаєш, у яку ситуацію я потрапив. Такого не побажаєш нікому. Перші дні після повернення до свідомості були жахливими. Усвідомити, що ти нічого не знаєш про себе… таке собі відчуття. Потім мені сказали, що тимчасово поживу в бабусі, до якої нібито їхав. Але ніхто не попередив, що у неї є онука, — Вадим тепло усміхнувся, а від його обволікаючого погляду неможливо було ніде сховатися. Дівчина приховала половину обличчя під коміром светру і слухала, затамувавши подих.

— Тепер я думаю про тебе постійно, — продовжив хлопець. — І нічого не можу з собою зробити, хіба що отримати нарешті документи та вже десь поїхати. Я намагався себе стримати, але це не завжди вдавалося. Але вчора ти дала привід думати, що я тобі теж не байдужий…

— Я від своїх слів не відмовляюся, — тихо сказала Іра через комір.

— Я багато думав про те, чи я маю право взагалі спілкуватися з тобою тісніше і що я можу тобі дати, не знаючи, ким був у минулому. В моїх снах аварії, вибухи, якісь карколомні стрибки… Ти бачила фільм «Ямакасі»? Так от, щось приблизне сниться і мені. У мене немає ні імені, ні житла, ні матеріальних речей. Ну добре, Бог з тими грошима, заробляться ще. Але якщо я був людиною… не дуже доброю? Може, мене не просто так з електрички виштовхнули?