Розділ 31

Розділ 31

Костя привів Іру та Вадима до себе додому. Він заскочив до хати, прихопивши хліб, сир та ковбасу для бутербродів, кілька шматків яблучного пирога, шоколадку та домашнє вино. Тоді вся трійця вирушила через городи на берег річки, де в заростях лози Костя вже давно облаштував собі місце для нічних посиденьок. Очевидно, хлопець не раз розпалював там багаття, бо швидко впорався з цим завданням. А сидіти можна було або на поваленому стовбурі верби, або на низеньких дубових кругляках.

— Боже мій, як добре, — Іра з дитячою безпосередністю протягнула до вогню долоні та простягла вперед стомлені ноги. — Яка краса! Який спокій… Я й забула за цю галявину. Давно тут не була.

— Атож, — відповів друг дитинства. — Саме те, що треба, аби оговтатися від пригоди, яку ми тільки що пережили. Було-було, а ще такого не було. Цирк на дроті, та й годі.

— Вітаю, Костю. Ти щойно став об’єктом приставань Плюшки, — засміялася дівчина, нарізаючи ковбасу на бутерброди.

— Так, і мішенню для нетверезого Артура, — гмикнув хлопець. — Скажи мені хтось це раніше, не повірив би ніколи. До речі, Вадиме, де ти навчився цим блокам, ухилам і прийомам? І як ти не злякався цього здорованя? У нас в Гайовому його намагаються обходити десятою дорогою, бо Артур трохи притрушений. З ним краще не зв’язуватися.

— Я нічого особливого не зробив, — знизав плечима той, зачаровано дивлячись на яскраві язички вогню.

— Ти не бачив, що він з Кабаном зробив, а потім з тим, як його… Боксером! Одного в живіт, іншого в коліно! — Іра захоплено розповіла про той випадок, доповнюючи історію активною жестикуляцією та імітацією прийомів.

— Оце ти даєш жару! То який вид єдиноборств ти вивчав? — не відставав Костя.

— Я сам не знаю. Просто в моменті відчуваю, як діяти, — зізнався Вадим, важко зітхнувши.

— Він пам'ять втратив, — тихо пояснила дівчина і коротко розповіла Кості історію з амнезією. — Але про це ніхто не має знати. Тільки ми. Ще нічого не відомо, а в Гайовому живе людина, яка пасажирів з поїзда штовхає.

— Оце так справи! — присвиснув Костя. — Таке тільки в кіно буває, а тут поряд сталося! А за мене не хвилюйтеся, я вмію секрети берегти. — Він показав жестом, ніби зачиняє рота на замочок-змійку.

Приємне спілкування продовжилося. Стояла темна осіння ніч, в міру прохолодна і зоряна. Навколо було тихо і спокійно, тільки інколи тишу порушував якийсь нічний птах чи сплеск на річці. Багаття поволі горіло, гілки в ньому заспокійливо тріскотіли, а поодинокі іскри час від часу високо злітали та гасли, розчиняючись в темряві. Друзі випили трохи вина і потроху з’їли всі бутерброди і пиріг. Іра й сама не помітила, як притиснулася до теплого боку Вадима. Іноді, в пориві сміху, вона його злегка гамселила та розхитувала. Їй було добре та спокійно, і зовсім не хотілося, аби цей вечір закінчувався.

Коли розмова знову зайшла за сьогоднішній випадок з Катею, Костя зауважив:

— А ви чули, як Плюшка кричала щось про те, що це все Сашко та Артем винні? Цікавий збіг, вам так не здається? Це не ті Сашко та Артем, про яких я зараз думаю?

— І справді дивно, — погодилася дівчина. — Та вони ж ненавидять один одного. Але нехай на їх обох зараз гикавка нападе.

— І щось мені підказує, що вся ця комедія була спрямована не на мене… — пробурмотів про себе Костя, а потім несподівано запитав: — А ви нещодавно почали зустрічатися?

Іра на мить застигла, але почула, як Вадим чітко відповів:

— Недавно.

— А що, так видно? — тихо спитала дівчина, кумедно вип’ятивши нижню губу.

— Ти за кого мене маєш, подруго? Я що, зовсім сліпий? — Костя піднявся з місця і за звичкою поправив окуляри. —  Я за вас, навпаки, радий. Нікуди не тікайте, я зараз повернуся. Принесу ще щось їстівного.

— Ми тебе й так вже об’їли, — заперечила Іра.

— Зате врятували здоровий вигляд мого обличчя, — відповів хлопець і подався знайомою стежиною до свого дому.

Запала тиша, така промовиста, що було аж незручно.

— Бачиш, і перед Костею ми гарно зіграли пару. Навіть він повірив, — впівголоса сказала Іра, заправивши за вухо неслухняне пасмо волосся.

— От тільки я не грав, — відповів із темноти Вадим. — Аж ніяк. Не хочу прикидатися.

— Що це значить? — пробурмотіла дівчина. Її серцевий ритм помітно прискорився, відлунюючи десь у скронях.

— Іро, ти нещодавно сказала, що кохання — це не гра. Тоді чому ти сама граєшся? Ти думаєш, що я дерево? Чи стовп? Чи може робот, який діє за програмою? А тут невідповідність вийшла. Уявляєш, я людина. Нехай і без пам’яті, але людина. І у мене є свої почуття. Ти знаєш, що поряд з тобою я втрачаю голову? Що я готовий загнати всіх Артемів і Сашків на край світу? А ти ще й підштовхуєш перейти межу, як зробила сьогодні вдень. То може досить в ігри гратися?

Іра таки насмілилася подивитися хлопцеві в очі. В них, поряд з золотими відблисками багаття, горів нестримний вогонь, який відчувався ледь не на фізичному рівні.

— Тоді давай не будемо грати, а зробимо все справжнім, — з тремтінням у голосі прошепотіла вона.

За спиною Вадима почулися глухі кроки Кості, який приніс ще трохи їстівного. Розмову було перервано, й Іра не знала, радіти цьому чи засмутитися. Її рухи зробилися невпевненими, настільки, що в одну мить вона перекинула свою пластикову склянку.