Розділ 25

Розділ 25

Ранок п’ятниці видався прохолодним, але сонячним. Вадим вже традиційно тренувався надворі, додавши до звичних вправ рухи з палицею, за яку йому слугував легкий та гладенький держак від сапи. Іра чистила та нарізала овочі для супу, раз по раз виглядаючи у вікно: що ж там далі втне той каратист? Ніж завмер в її руках, коли він почав прокручувати палицю в руках, змушуючи її миготіти в повітрі. Десь за спиною чхнула бабуся, й дівчина, здригнувшись, продовжила свою роботу.

— Овочі готові? — баба Шура непомітно підійшла впритул. — А то вода вже закипіла.

— Так, бери, — Іра простягнула їй дерев’яну дощечку з нарізкою.

— Дивись, що виробляє, — бабця кивнула головою у бік вікна, за яким на подвір’ї вправлявся Вадим. — Ну циркач! З таким не страшно. Відмотузе кого завгодно. Що скажеш, Іро?

— А що я скажу? — онука вдавала, що їй все одно, і намагалася надати голосу нейтрального відтінку. — Петюня вже на собі, здається, відчув.

— Отож, — бабуся хитро примружилася, але далі тему розгортати не стала. — Я тут хочу тебе попередити.

— Про що? — Іра старанно натирала картоплину на терці: дуже вже хотілося гарячих дерунів.

— Вчора баба Ніна Якименчиха таки не втрималася та так вже про тебе розпитувала… Ну вчепилася прямо як кіт в сосиску. Хоче тебе з Артемом помирити. Каже, що страждає хлопчик, апетит втратив. Щось у нього там не зійшлося з тою, як її там… Олею. Потім дещо трапилося, і він пішов з роботи. Все плакалася, який Артем бідний-нещасний. «Давай, — каже, — з Ірою їх заново зведемо. Так мені Ірочка подобається!»

Дівчина аж закашлялася. В грудях почало наростати величезне обурення, яке от-от мало луснути, як повітряна кулька.

— Що? З Артемом? Вона, та баба Ніна, блекоти об’їлася? Онучок її страждає? Тепер, Ірочка, витри йому шмарклі та пожалій бідолашку? А хто мене кинув? А що зі мною потім було?! Про це вони не думають, ті Якименки? — вона почала кричати, розмахуючи затиснутою в руці картоплиною. Брови Іри грізно зійшлися до перенісся, а погляд був здатний спопелити все навколо.

— Заспокойся, — баба Шура лагідно торкнулася її плеча. — Я нічого Ніні не сказала, тільки зробила вигляд, що мені жаль, що у онуків не склалося. А тебе просто хочу застерегти. Подумай, що ти Артему скажеш. Ти так довго побивалася, може, дійсно повернутися хочеш?

— Ага, ще чого… В жахливому сні я таке бачила. Краще взагалі не піду на День села, — Іра стисла губи і схрестила руки на грудях.

— Як, ти не хочеш подивитися мій виступ? — охнула бабця. — Хіба ти не моя онука? Невже ти злякаєшся витівок Артема? Вище ніс! Іди сміливо, нехай тепер тільки дивиться і облизується, що таку дівку втратив.

До хати зайшов Вадим, і розмова сама собою припинилася. Іра снідала мовчки, а глибоко всередині неї клекотіла образа, яка ніяк не могла розчинитися і забутися.

Через півгодини вона вже працювала на городі, зрізаючи до мішка стиглі голівки соняхів. Вадим, сьогодні небагатослівний, також поруч орудував великим господарським ножем. Усі зібрані голівки вони знесли на велику купу, потім постелили на землі широке полотнище брезенту і сіли вибивати насіння.

Дівчина з люттю гатила палицею по голівках, насіння розліталося врізнобіч, але вона на це не зважала.

— Ненавиджу його, ненавиджу, ненавиджу! — шипіла Іра, оскаженіло замахуючись знову і знову.

— Кого ти так ненавидиш? Хто той нещасний? — підняв на неї очі хлопець.

— Та Артем, хто ж іще? — фиркнула дівчина. — Він думає, що кохання — це гра? Що людиною можна погратися і викинути, як непотріб? А потім вона має покірно прийти назад? Це не гра! Я й ворогу не побажаю того, що я пережила.

— Вибач, що цікавлюся… Але що між вами сталося? А то я зовсім не в курсі і не можу тобі нічого порадити, — Вадим здавався спокійним, але насправді ловив кожну зміну в інтонаціях Іриного голосу.

— Що сталося, що сталося, — нервово повторила вона. — Покинув мене з формулюванням «Ти мені не підходиш». А потім відразу знайшов собі якусь дівчину рідкісних талантів.

— Тебе це досі зачіпає? — обережно запитав хлопець, методично вибиваючи насіння.

— Мене зачіпає те, як легковажно він відноситься до почуттів інших людей, — випалила Іра. — І вважає, що я, як наївне дівчисько, легко поведуся на нього знову.

— Тоді увесь свій гнів направ на роботу, а потім припини думати про це. Такі думки не варті того, аби прокручуватися у тебе в голові. А то зморшки на лобі залишаться, — рівним голосом зауважив Вадим.

— А ну тебе… Теж мені психолог знайшовся, — буркнула дівчина.

Наприкінці дня вони втомилися, але соняшник з городу прибрали, а насіння успішно вибили. Єдине, що залишилося, — це його провіяти. Бабуся з нагоди такого великого прориву в городніх справах влаштувала справжній бенкет — приготувала тушену картоплю з м’ясом, салат, насмажила риби, придбаної в місцевих рибалок. А вишенькою на торті стала давно обіцяна домашня наливка, яку вона нарешті дістала з погріба. Іра, освіжившись вмиванням, трохи розвеселилася, налягаючи на смачненьке. І випила вона зовсім небагато. Але втома та крапля наливки зробили свою справу. Дівчина почала клювати носом за столом, вже не тільки не втручаючись в розмову Вадима і баби Шури, а навіть погано вловлюючи її суть. Коли бабця вдягнулася та пішла по своїм справам на вулицю, Іра й зовсім схилилася головою на стіл, збираючись так заснути.