Розділ 23

Розділ 23

На Ірине щастя, торт на прилавках місцевого магазину вона все ж знайшла. І не який-небудь, а саме шоколадний. Таке везіння неабияк підняло їй настрій. Придбавши кілька шматочків тортика та ще деякі дрібниці для дому, дівчина з Вадимом рушили зворотнім шляхом. Іра водила хлопця манівцями, аби не проходити повз садибу бабусі Артема.

Вони простували обабіч добротного цегляного будинку, що ховався від сторонніх очей за виноградною лозою, яка занадто розрослася. Дівчина вказала рукою в бік цього дому:

— Тут живе мій дядько, бабусин син. Його діти вже дорослі, а сам він з жінкою влітку поїхав на заробітки. Ми сюди приходимо іноді, наглядаємо за хатою. Давай зайдемо?

Більше нічого не питаючи, вона побігла до паркану та відчинила проіржавлену залізну хвіртку. Вадиму нічого не зоставалося, як послідувати за нею. Іра оглянула все навколо і залишилася задоволена: начебто нічого не пропало, ніхто по двору не шастав. Дівчина підняла голову і посміхнулася: соковиті, налиті сонцем грона рожевого винограду так і манили до себе. Вона спробувала дістати рукою, та де там… Плоди висіли досить високо. Навіть хлопець, вищий зростом, не дістав би.

— Ти бачиш, який виноград? Він смачнючий. В нас вдома кислятина росте проти нього.

— Ти хочеш дістати? — запитав Вадим, оцінюючи поглядом висоту шпалери.

Іра азартно закивала, її очі світилися якимось дитячим захватом. Вона обернулася в пошуках чогось, що можна було б підставити під ноги, але, як навмисно, нічого підходящого не було. Хазяї перед від’їздом поховали всі зайві речі по господарських приміщеннях та повітках. Раптом хлопець зробив крок вперед і, підхопивши дівчину під стегна, підняв угору. Вона аж пискнула з несподіванки.

— Е, ти що робиш? — вигукнула Іра, але не обурено, а радше здивовано.

— Рви виноград, який подобається і не вередуй.

— А ти мене не впустиш? — дівчина вже дотягнулася до соковитих грон, але пальці її злегка тремтіли, тому швидко відірвати хвостика не вдавалося.

— Не бійся, рви. Ти не важка, — Вадим поглянув знизу вгору, і його карі очі зблиснули шаленими іскрами.

— Все, готово, — подала знак Іра, нарешті впоравшись зі збором ягід.

Але хлопець не спустив її відразу на землю, а легко закружляв в повітрі, кілька разів обернувшись навколо своєї осі. Дівчина верескнула, бо ледь не втратила рівновагу, адже руки були заповнені виноградом, і ухопитися за Вадима було ніяк. Нарешті її ноги торкнулися землі, однак як би Ірі хотілося, щоб ця мить тривала довше!

— Твої ребра цілі? — запитала вона, намагаючись дихати рівно.

— Чому ти постійно цікавишся їхнім станом? — питанням на питання відповів хлопець.

— Бо мені шкода твої потріскані кісточки, дурнику! — закопилила губи Іра. — Будеш виноград? — вона простягнула йому грону.

— Ні, дякую. Їж, тобі смачніше.

Вадим підхопив пакет з покупками, і вони покинули двір без господарів. Він чомусь зробився серйозним і мовчазним. Дівчина скоса позирала на нього, смакуючи по дорозі здобутими ягодами. Ну прямо хлопець-загадка! Про себе нічого не пам’ятає, зате вміє кулаками махати, то нахабніє і говорить речі, які змушують ніяковіти, то враз замовкає і стискає щелепи. І здогадайся тоді, що у нього на думці…

Вадим же думав про те, чи має право він вільно поводитися з Ірою. Підходити так близько, торкатися її? Ця дівчина тільки-но почала відтавати, оживати після потрясіння. Вона, безперечно, заслуговувала на гарні відносини, повагу і любов, звичайне людське щастя. А він навіть не знає, ким був раніше. А що, якщо його справжня сутність відлякає її, змусить розчаруватися і штовхне в обійми зневіри? Хоч би швидше поверталася ця клята пам'ять… «Треба тримати дистанцію, тримати дистанцію, — повторював до себе хлопець. — Але… якщо вона… ще щось таке зробить… пальцем поманить, то тримайте мене семеро, хіба я зможу себе контролювати?..»

В такому промовистому мовчанні Іра з Вадимом йшли стежкою поміж городів, тією самою, на якій на них ледь не наїхав скажений мотоцикліст. Дівчина справилася з виноградом і витерла об себе змащені соком руки. Нарешті їй набридло мовчати, і вона, помітивши сміття на узбіччі, почала лаятися:

— Ти тільки поглянь, який смітник тут вже організувався! Зовсім люди совість втратили! Вивезли свій непотріб комусь під город і раденькі. Ні, ну я б за таке по голівці не погладила…

Зненацька її увагу привернуло щось глянцево-блискуче, що лежало посеред сміття обабіч дороги і яскраво відсвічувало на сонці. Іра підійшла ближче і схилилася над цим предметом. Це виявилися кілька обгорілих світлин, які, очевидно, вже давно лежали під відкритим небом, пережили дощ і склеїлися між собою від вологи.

— Це ж треба! Хтось свої фотографії попалив! — вигукнула вона.

— Навіщо вони тобі потрібні? Твоя допитливість знову спокою не дає? — трохи нетерпляче запитав хлопець, але все ж зупинився.

— Почекай, почекай… Щось тут не те, — дівчина двома пальцями підхопила світлини і піднесла їх ближче до очей. Всі вони були безнадійно пошкодженими, крім однієї, верхньої. Іра аж зойкнула від несподіванки.

— Вадиме, поглянь, це ж ти!

Хлопець подивився і зблід. На фотографії був зображений молодик як дві краплі води схожий на нього, тільки трохи коротше підстрижений. Він щиро усміхався і стояв поряд з невідомим літнім чоловіком, обличчя якого, на жаль, вже не можна було роздивитися.