Розділ 22

Розділ 22

Качур радісно потирав руки. Нарешті йому знову випала чудова нагода потрапити до хати баби Шури. Тільки що бабця почалапала кудись у центр села, а її онука з тим недобитим піжоном ще зранку десь завіялися, тому шлях був майже вільний. Єдиною перешкодою залишався простий китайський замок, який швидко піддався відмичці Качура. Чоловік зайшов до коридорчика, а потім до кухні, уважно роздивляючись навколо. Його призвичаєне око відразу помічало різні дрібниці. Він обережно відчиняв міжкімнатні двері, намагаючись зорієнтуватися в чужому помешканні. Так, це бабина кімната, це, напевно, Іркина. А де ж куток того жевжика? Качур здогадався по складених речах та стосу постільної білизни, що спав той у вітальні. Він кинувся копирсатися у речах хлопця, перевіряв кишені, але всюди було пусто. Вивідач ще хотів понишпорити в шухлядах комода, але віддалений стукіт надворі сполохав його. Качур от-от мав бути спійманий на гарячому. Секунду чи дві він вагався, у яку кімнату йому зашмигнути, але врешті-решт обрав спальню баби Шури. Чоловікові вдалося, зігнувшись у дугу, вміститися у великій дерев’яній шафі, поміж бабусиних «кохт», курточок та пальт.

***

Коли Іра з Вадимом зайшли до хати, приміщення зустріло їх лункою тишею.

— Ба, ми вдома! — проголосила дівчина, знімаючи кросівки та перевзуваючись у хатні тапочки.

Відповіді не послідувало. Іра зазирнула до вітальні та до кімнати бабці. Нікого, тільки легкий хаос з розкиданих речей: ніби хтось поспішав і збирався нашвидкоруч, не турбуючись про порядок.

— Дивно, — звернулася вона до Вадима. — Двері до хати відчинені, замочок висить збоку, а бабусі немає.

— Може, вона в господарському дворі? — припустив він.

— Ні-ні, — Іра заперечливо похитала головою. — Немає на вішалці її парадної курточки. І сумки немає. Без неї вона з дому не виходить. Напевно, бабуся знову подалася на репетицію.

Дівчина упала на диван і увімкнула телевізор.

— Я та-а-ак вто-о-о-милася, — протягнула вона. — Не хочу нічого готувати на обід.

— Хочеш, я що-небудь приготую? — запитав Вадим, обпершись плечима об одвірки і схрестивши руки на грудях.

— І в тебе після такого поєдинку є ще сили готувати? — пирхнула Іра. — Я б на твоєму місці взагалі б впала і ноги відкинула.

— Було б бажання, а сили знайдуться, — зауважив хлопець, присівши на краєчок дивану. — До речі, немає лиха без добра. Коли отой здоровило ухопив мене за плече, я дещо пригадав.

— Ти щось згадав? — дівчина миттю повернулася до нього, нашорошивши вуха.

— Я наче знову пережив момент, коли мене викинули з електрички. Зі мною була шкіряна сумка через плече, і хтось смикнув за ремінець, а потім різко штовхнув мене в спину. Двері в тамбурі були відчинені…

— Боже мій! Це ж треба! — Іра в жесті співпереживання притисла долоню до щоки. — А хто ж це зробив?

— А тут, хоч убий, не пам’ятаю. Як в тумані, — Вадим важко зітхнув і злегка постукав пальцями по скронях.

— Це вже добре, що ти хоч щось почав згадувати. А інша частина спогаду прийде згодом. Але знаєш, який висновок з цього можна зробити?

— Ну і який?

— Тебе пограбували, — глибокодумно зауважила дівчина. — Де сумка? Немає сумки. А в ній, мабуть, було все: і документи, і гроші, і телефон…

— Мабуть, ти права, — Вадим з сумом опустив очі. Було помітно, що ця ситуація надто його гнітила.

— Не сумуй. Вже нічого не поробиш, — спробувала втішити його дівчина. — Ходімо краще до магазину по тортика. Треба заїсти сьогоднішній душевний струс.

— А гроші в тебе є? Бо твій хлопець бідний як церковна миша, — він іронічно посміхнувся.

— Є! Зі мною не пропадеш! От тільки де я їх поклала? — Іра заметушилася, відкриваючи дверцята шафи і шухлядки комода. Нарешті вона дістала бабусин фотоальбом, якому вже налічувалося кілька десятків років: — А ось вони заховалися, грошики… — вона на мить втратила дар мови. Вадим підійшов надто близько, його дихання сягало її вуха. Він м’яко взяв до рук фотоальбом:

— Можна подивитися?

— Дивися, дивися, — протараторила Іра, вихопивши кілька купюр. Вона помахала ними в повітрі і пояснила: — Це моя заначка, яка ще з весни тут лежала. Сама не знаю, чому її в альбом сховала.

Хлопець між тим сів на диван, розглядаючи давні, часто прим’яті та пожовтілі від часу фотографії.

— Здається, що мені подобалися такі старовинні речі. Люди в минулому були зовсім іншими. Дивися, як вони позують, які в них погляди… Так дивно.

Дівчина схилилася над Вадимом, не помічаючи, що своїм волоссям лоскоче йому щоку.

— Дивися, це бабуся в молодості… Бачиш, якою вона була? А це мій дід…

Та хлопець зацікавився якимось чорнявим парубком у вишитій сорочці, сфотографованим в компанії з юною Шурою та ще кількома молодиками й дівчатами.

— Ти не знаєш, хто це?

Іра звела брови, вдивляючись в незнайоме обличчя, яке вже не існувало в такому вигляді, як на фото.

— Та звідки мені знати? — вона вийняла світлину з фігурних прорізів, але ніякого підпису позаду не було.