Розділ 20

Розділ 20

Лобове скло автомобіля затягнуло густим білим димом. Часу зоставалося мало. Серце калатало як навіжене, а рівень адреналіну в крові зріс до критичного. Водій відчайдушно трусив двері автівки, але вони вперто відмовлялися відчинятися. Нарешті це йому вдалося. Він виповз із салону, а потім щодуху побіг, куди очі бачили. За спиною пролунав оглушливий вибух, і хлопець миттєво упав на землю, прикриваючи голову руками…

— Швидше! Швидше! А-а! Ні! Тільки не це!

— Вадиме! Вадиме! Прокинься! Прокинься! Все добре…

Чийсь знайомий голос наполегливо звав його з якогось паралельного світу. Хлопець нарешті зміг відкрити очі. Йому знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти, що він знаходиться в безпеці, на звичному дивані у вітальні сільської хати. Скраєчку сиділа Іра, і погляд її сірих очей був більш ніж стурбований.

— Тобі наснився кошмар? Ти майже кричав…

— Схоже на те, — Вадим підвівся і охопив голову руками. Серцебиття потроху приходило в норму, але відчуття реальності побаченого і відчутого у сні не відпускало. — Це була автомобільна аварія.

— Оце так! Розповідай негайно! — наказним тоном сказала дівчина, потираючи долоні в очікуванні чогось захопливого.

Хлопець коротко розповів про свій сон.

— Може, то твої спогади повертаються? — припустила Іра, уважно його вислухавши.

— Ти думаєш, я потрапляв раніше в аварії? — зітхнув Вадим. — Цілком може бути. Лікарі казали мені, що кістки у мене вже ламані-переламані.

Дівчина злегка округлила очі від такого факту.

— Серйозно? І куди ж тебе життя занесло, бідолашко, що ти такий понівечений?

— Сам хотів би знати, — відповів хлопець. — Піду надвір, приведу думки в порядок.

Він вибіг на подвір’я в чому був: в легких спортивних штанах, футболці та босоніж. Вранішнє повітря одразу обдало холодом, що майже межував із приморозком. Але це було саме, що потрібно. Вадим почав активно виконувати звичні вправи, намагаючись вгамувати свої емоції, навіяні занадто яскравим сновидінням і близькістю Іри. Вона, мабуть, і не здогадувалася, якою гарною здавалася йому кожного ранку: свіжа, зі злегка розтріпаним волоссям і в кумедній піжамі з ведмедиками.

— Фізкультпривіт!  — крикнула баба Шура, яка проходила мимо. Вона за багаторічною звичкою вставала спозаранку і розпочинала свої повсякденні справи, коли ще тільки на світ займалося. — Ех, я вже так не понагинаюся!

— Доброго ранку! — відповів хлопець. — Все у ваших руках!

В його голові зародилася одна ідея, яка потребувала негайної реалізації. Тож за сніданком Вадим запитав Іру, чи немає у селі де-небудь придатної для занять перекладини.

— Ну це хіба що біля школи, — відповіла дівчина, небезпечно розмахуючи виделкою просто біля його носа. — Та є ще одне місце. Кілька років тому хлопці самі облаштували собі сякий-такий майданчик біля річки. Я покажу тобі, але спершу треба дещо зробити.

— То хоч поділися планами, а то щось собі вигадала, а я й гадки ні про що не маю.

— Сьогодні ми працюємо. Ти ж хотів роботу? Ну так я все влаштувала, — бадьоро повідомила дівчина, приступаючи до чаю.

— І куди ти його тягнеш? — втрутилася бабця. — Нехай відновиться хлопчина.

— Так він вже не хворий. Про турніки думає. Тому я роблю висновок, що Вадим до роботи придатний, — наголосила Іра і переможно вишкірила зуби.

Після сніданку вона повела хлопця в кінець вулиці, до дворища, де не жили люди. Хоч хата і пустувала, але територія виглядала доглянутою, обкошеною, а біля бокового паркану розмістилася порівняно велика, вуликів на двадцять, пасіка. Дівчина ж вказала на город, по якому, ніби ластовиння на обличчі землі, хаотично були розкидані великі і маленькі, помаранчеві, жовті та жовто-зелені гарбузи.

— Це господарський двір мого хрещеного дяді Толі. Я вчора до нього заходила і домовилася про роботу. Нам треба зібрати на купу ось ці гарбузи. Ти що, злякався? — хитро примружилася Іра, спостерігаючи за реакцією Вадима. — Ти ж хотів роботу, то отримуй.

— Ні, ніскілечки, — він знизав плечима. — Гарбузи так гарбузи, нічого не маю проти.

На дворищі вони знайшли пошарпану, але ще цілком придатну тачку, на яку вантажили гарбузовий урожай. Плоди були прохолодні на дотик, покриті дрібними крапельками роси, з грудочками землі, що поприлипали знизу. Хлопець обирав собі найбільші гарбузи, а дівчина не геройствувала, аби показати свою силу, а зносила до тачки менші за розміром овочі. Потім Вадим відвозив усе зібране на купу, яку облаштували біля кількох тюків сіна.

Через годинку роботи вони сіли перепочити.

— О, дивись хто до нас прийшов! — радісно вигукнула Іра, побачивши, що до неї простує кіт Василь. — Ти що так далеко від дому забрався? Не заблудишся?

— Для дорослого кота відійти від дому метрів на триста це нормально, — зауважив Вадим.

— Я й забула, що ти у нас містер Всезнайко. Все знаєш, крім свого імені, — дівчина погладила кота, той вигнув спину та попростував далі по своїх котячих справах. — Ну що, робимо ще один захід, добираємо гарбузи, а потім на тебе очікує маленький сюрприз.