Розділ 3

                                                                                   Розділ 3 

Наступного дня слідчий Клопіткий виконав свою обіцянку і привіз постраждалого хлопця з амнезією до оселі баби Шури. Іра зачинилася в своїй кімнаті і тихо лежала, притиснувши до себе кота Василя. Вона чула голоси бабусі і нового мешканця, які долинали з-за дверей. Напевно, бабця йому пояснювала, де що знаходиться в домі, а потім припрошувала поїсти. А спати цьому хлопчині доведеться у вітальні, бо в будинку було тільки три житлові кімнати, і дві з них були зайняті. І що найгірше, доведеться ходити повз цього суб'єкта, коли захочеться вночі до туалету. 

— Теж мені, новий бабусин улюбленець. Чи я вже не улюблена онучка, — пробурмотіла дівчина і так стиснула кота, що той аж випустив кігті. — Пробач, Васю, то все він, отой заїжджий, винен. 

— Ірочко, йде перекусити, поки я на стіл накрила, — у відчинені двері просунулася голова бабусі. 

— Не хочу, ба. Я не голодна, — байдужим голосом відповіла онука. 

— То йди хоча б з гостем привітайся, а то негарно як, — не відставала баба Шура. 

— Він мені не гість, — буркнула Іра. 

— Ну як знаєш. Але недобре так поводитися, — бабця зачинила двері. 

Дівчина тільки фиркнула, продовжуючи чухати кота. Хвилин через п'ятнадцять бабуся знову зазирнула до Іриної кімнати. 

— Йди покажи нашому гостю двір. Де колодязь знаходиться, де який хлів. Ну і до вбиральні проведи. 

— Я що, нянька йому? Може, ще дитячий горщечок подарувати? — обурилася Іра. 

— Так, вставай негайно і проведи хлопчину, — на цей раз баба Шура не жартувала, і дівчина це зрозуміла. Вона неохоче підвелася і вийшла на кухню. Гість тим часом збирав брудний посуд. 

«Іч, порядкує, неначе в себе вдома!» — скривилася дівчина. Тим часом бабця представила її: 

— Це Ірочка, моя онучка. Ти її вже бачив у лікарні. Вона зараз тобі двір покаже. 

Хлопець розвернувся і кивнув. На його голові все ще була прикріплена марлева пов'язка. Одягнений він був пристойно, однак сам одяг місцями був неначе стертий наждаком. 

— А це... — бабця запнулася. — А й дійсно, як же тебе звати? 

— Я не пам'ятаю свого імені, — сумно зазначив гість. 

— Тоді нехай буде... Вадим, — розвела руками Іра. — Будемо тебе так називати, поки не пригадаєш, хто ти. 

— Вадим? — здивувалася баба Шура. — Хороше ім'я. Нехай буде. Ти ж не проти? 

— Та не проти, — розвів руками хлопець. 

— Ходімо, покажу нашу територію, — й без тіні приязні сказала дівчина. 

Вони вийшли на вулицю. Іра зупинилася посеред двору і почала владно вказувати пальцем на навколишні об'єкти: 

— Там колодязь, там літня кухня. Зараз вона використовується як тимчасовий склад. Там погріб. Онде хлів, а далі — курник. Раніше бабуся тримала кіз, зараз залишилася тільки птиця. За курником — клітки з кроликами. Отам — дровітня та літній душ. А далі, під парканом — туалет. Вибачай, всі зручності надворі. Тепер ти все знаєш. 

— Добре, дякую. Я скористаюся тими зручностями, які є. 

Іра знизала плечима. Вона попрямувала до хати, але на мить затрималися, щоб прибрати з дороги пусті відра. Раптом щось грюкнуло, а потім загриміло. 

— Іро, що це таке? — розгублений хлопець йшов з боку вбиральні і тягнув за собою стілець з проламаним сидінням. 

Дівчина пирснула. Ну звісно, де ще таке є? 

— Це бабусин стілець. Туалетне прилаштування. Бабуся вже старенька, важко їй присісти. Що незрозуміло? Віднеси його назад. 

Вадим округлив очі, але вказівку виконав. Іра побігла до своєї кімнати, прикриваючи рота рукою, аби не розсміятися. Вона причинила двері, зручно влаштувавшись на ліжку з книжкою. Та забутися не вдалося. Знову голоси, знову бабця про щось сперечається з цим дивним Вадимом. Іра обережно визирнула з дверей. Баба Шура намагалася нав’язати хлопцеві одяг діда, якого вже давно не було на світі. Він відмовлявся, але бабуся настирливо махала перед його носом трикотажними спортивними штаньми. 

— Ба, прибери ці репетузи, — не витримала врешті Іра. — Не буде Вадим таке носити. 

— Та чому ж? Ну гарні ж речі, — не здавалася бабуся. 

— Ти подивися на його одяг і на оце. Ні! Моя нервова система такого точно не витримає! Я сама дістану Вадиму одяг! — заявила дівчина.  

— Ну дістань, дістань уже, — бабця закинула купу старих речей на плече і понесла їх до шафи. 

— Дякую, — скромно нахилив голову хлопець. — Бабуся гостинна, але... 

— В одязі геть не розуміється, — завершила Іра. — Це всі речі, що в тебе є? 

Вона обійшла Вадима з обох боків. 

— Так, в цьому я був на момент падіння з потягу, — сказав він. — Ці потертості виникли від падіння на щебінь. 

— А ти, мабуть, не бідним був, раз так одягався. То тебе й вирішили пограбувати, — дівчина здійняла одну брову й схрестила руки на грудях. 

— Невже? — хлопець підняв руки і оглянув себе. 

— Атож. От тільки мені дивно, що тебе випустили з лікарні в одному комплекті одягу. Хіба не могли якусь гуманітарку підібрати? Все на нас скинули, все на нас...