Ти говорила не про себе

2. Підколісний

На наступний день вона не з'являлася.
Тиждень.
Місяць.

Я перестав дивитися на двері в очікуванні, але щодня залишав чай на столі. Один. Її улюблений — з корицею і апельсиновою шкіркою. Він вистигав. І щовечора я виливав його в раковину, мовчки. Як ритуал. Як знак, що вона все ще існує десь поруч.

Ліло не відповідала на дзвінки. Її номер спершу "був поза зоною", а згодом — узагалі зник. Наче ніколи й не існував. Я спробував написати її чоловікові — такого в реєстрах не було. Не було ані чоловіка, ані запису про усиновлення дитини, ані навіть Лілі зі справжнім прізвищем.

Ніби вона зникла разом із повітрям, яким дихала.

А тоді, через 43 дні, я прокинувся серед ночі — мокрий від поту, з глухим тиском у грудях — і побачив її.

Вона стояла біля мого ліжка. Боса. Волосся спадало на обличчя, як тінь. У руках — її старий ведмедик, з відірваним оком і нашитим ротом.

— Ти відкрив двері, — прошепотіла вона. — Тепер вони знають твій запах.

І зникла.

Я не спав до ранку. Але її чай того дня я все ж поставив.
І цього разу він був не один.

Була ще чашка. Порожня.
Холодна.
Із губною помадою на краю.

Я прокинувся, — зрозумів, що це жахіття. У мене розболівся живіт. Я пішов на роботу посеред ночі, бо у квартирі стало страшно залишатися. Тут задумався... мені ставало не по собі, тому вирішив її передати другому спеціалісту. Тієї ж ночі, я не знав скільки просидів за кріслом біля вікна, бо час ніби тягнувся, не даючи спокою. Мені не хотілося засинати.

Зранку, прийшлось відкласти всі мої справи і піти до самої Ліло, дізнавшись адресу в Санта Моніці біля узбережжя, у її дядька. Я спеціально проїхав пів міста (рахуючи від центру Grand Park) в інше містечко, яке обливається океаном. Там я раніше відпочивав, це можна було сказати "курортне місце", якщо чесно Ліло дядьку дуже пощастило.

Усе здавалося надто спокійним. Повітря пахло сіллю і кремом від засмаги. Люди сиділи у відкритих кафе, пили каву, сміялися, ніби нічого поганого у світі не могло трапитись.
Я зупинив машину біля старого будинку з блідими віконницями і ржавим номером 742, як і сказав дядько.
Двері відчинив високий чоловік із сивиною у волоссі й роздратованим обличчям.

 — Вона знову щось накоїла? — спитав він без привітання.

Я не встиг нічого відповісти, як він уже розвернувся і пішов у глиб хати.
Усередині було тісно, пахло цигарками й котячим кормом. На стіні висіла лише одна фотографія — маленька Ліло в картатій сукні з ведмедиком у руках

— Я її не бачив уже кілька місяців. У неї є дочка. Це правда? 

—Я не знаю. Ну якщо я дізнаюся, що у мене є племінниця, — завжди радий.

Я запитав, чи вона живе у Лос-Анджелесі.

Дядько дивно глянув — наче я спитав, чи сонце ще світить.

— Та я знаю, де вона живе, як свиня в небі літає.
Почухав шию, зітхнув і зник на хвильку в кімнаті.
— Колись вона тут була. Два роки тому... чи півтора, я вже плутаю. Прийшла, нічого не сказала, подивилась у вікно годину. Потім залишила вішалку. Каже: "На згадку". А вішалка не моя, до речі.

Я стояв біля дверей, не знаючи, то жарт, чи всерйоз.
— Але ви знаєте, вона казала, що живе в Лос-Анджелесі. Має чоловіка, дітей...

Він криво посміхнувся.

— А, то вона тобі таке сказала? Ну... значить, ти їй сподобався. Вона тільки тим бреше, хто їй не байдужий.
Після паузи додав:
— І тим, кому не хоче казати правду.

Він витяг з кишені пачку печива, відкрив, пожував одне, протягнув мені.
— Бери. Воно без глютену. Але болото, чесно.

Несмачно. Взагалі. Трохи пересолено. Але жувати можна. Старався не показувати що мені не зайшло, тому просто махав ротом, а крихти поставив під кросівок.

Він тільки хмикнув.

— Дасте її адресу?

Він криво глянув на мене, ніби бачить уперше.

— А ти приступник? — запитав повільно, наче обдумуючи, чи варто зі мною говорити. — Хочеш її знайти, щоб потім шукати мене?

Я не знав, що відповісти, тому мовчки кивнув.

— Ладно, — сказав він нарешті. — Адреса в мене є. Але слухай уважно — туди їдеш не за Лілою. Туди їдеш за її примарами.

Він покрутив у руках ключі від старої машини.

— Вона давно вже не там, де думають всі. Але де саме — навіть я не знаю.

— Якими ще примарами? — запитав я, нахилившись трохи ближче, наче розмовляти з дядьком — це означало слухати уважно.

— Та звичайними. Бабайками, чи як їх ще там назвеш... Там взагалі цілий секонд-хенд. — Він махнув рукою, ніби розмахуючи невидимими павутинками.

— То ви може мені розкажете, — підсміюючись, — чи, може, чекаєте, поки я візьму ще одне печиво?

— Чекаю, — відповів він без паузи, — поки візьмеш ще одне печиво.

Він знову відкрив пачку, витягнув два печива, один поклав мені в руку, а другий — собі.

— Знаєш, — додав дядько, — іноді найгірші примари — це ті, що ти сам в собі носиш.
— Тримай, — простягнув клаптик паперу від пожовклого зошита в клітинку. — Адреса. Адлі Стоун, що біля її будинку стоїть особняк. Його там неважко знайти, я не точно пам’ятаю, здається... зліва? Коротше, розберешся.

Я кивнув, переглядаючи покручений почерк, ніби він мав мені щось сказати сам.

— Дякую, — сказав я.

— Все, я на рибалку, — пробурмотів він, натягнув стару куртку, схопив з-під лавки вудку і вийшов так, ніби в цій розмові не було нічого важливого.

Двері лишились трохи прочиненими. В домі пахло тютюном і вареним горохом. На столику біля дверей лежала стара фотокартка. 

Сівши у авто, я якийсь час просто сидів мовчки, дивлячись, як дрібні краплі морського туману лягають на лобове скло. У Санта Моніці вже вечоріло, сонце потопало в океані, і небо світилось сумішшю бурштинового та сірого — як стара плівка, що вигоріла на світлі.

Я ввімкнув радіо, але на всіх хвилях — або рекламні заставки, або пісні, яких я не знав. Я переключився на тишу.

Адреса на клаптику паперу лежала на пасажирському сидінні. Вона була написана якимсь дивним зеленим чорнилом, ніби дядько писав не ручкою, а старим пером. І ще — запах. Я не знаю, чим був просочений той папір, але мені він нагадав шкільні роки. Теплий пил, розпечені батареї і старий лінолеум.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше