1. Це — ...Ліло

Рівно місяць тому, у мене була дивна пацієнтка, точніше подруга. Найкраща подруга дитинства, цілком врівноважена дитина, яка любить темно-зелений колір і запах бензину, а ще повертатись до школи після літніх канікул тільки по тій причині, що там пахне фарбою.

Вона завжди була трохи не від світу цього. Її звички не змінювались роками. Улюблена кофта — стара, з витягнутими рукавами, колись належала її старшому братові. Улюблений напій — томатний сік із соломкою. Улюблений звук — потріскування старої плівки в магнітофоні. Вона жила серед речей, яким давно місце було на смітнику, але для неї вони були як спогади: живі, теплі, невід’ємні.

Коли вона прийшла до мене — бліда, мов сніг, з розкуйовдженим волоссям і подряпаними руками — я відчув щось недобре. Вона ніколи не приходила просто так.
— Ти бачила колись когось у дзеркалі… замість себе? — запитала вона, стискаючи руками край крісла.
Я подумав,  що вона жартує. Але її очі були серйозні. Навіть більше — в них була паніка.

— Це не галюцинації, якщо ти про це, — додала вона після паузи. — Я бачу це не лише в дзеркалі.

Я спробував говорити з нею як психолог. Поставити діагноз. Заспокоїти. Але вона не слухала. Вона принесла мені малюнки — десятки аркушів, намальованих олівцем: обличчя, які повторювались. Темні коридори. Двері без ручки. А серед них — одне й те саме око, яке висить над її ліжком вже 23-ніч. Художниця з неї добра, але вона на свої навички не звертає уваги, мовля, що її ніхто не навчив малювати.

Мені столо її жаль. Доречі, її звали Лілі. Коли я її перший раз побачив через 15 років, (а може і більше) я її не впізнав. Відтоді почалися мої  жахіття.                 
               
Ще мені здавалося дивним, що кожним разом після її візитів, у мене ставалися короткі провали у пам'яті, але я це все списував на втому. Я часто забував чи та де вечеряв, де поклав ключі, пам'ятав, що розмовляв з кимось у вечері, але не міг згадати з ким. Але на вигляд вона все ж здорова людина, яка проживає у Лос-Анджелесі, із стабільною зарплатою, на вигляд вона прибрана леді.
               
—Чесно кажучи, це не моя була ідея прийти до тебе, мене заставив чоловік, — взяла в руки паперовий кораблик, який я зліпив  власноруч, перед сеансом, —І от, я довго думала і вирішила, що непогано би було зустрітися із товаришем через довгі роки.       

Я не знав що відповісти, адже знав, що жінки мають здатність ображатися на що-небудь і коли-небудь.           

Ліло уважно глянула на мене.             
 

—Можливо, він вважає мене хворою, але...         

Я не вирішив робити поспішних висновків, але все ж перервав її.           
         
—Ну це означає, що щось тебе мусило привести сюди, незважаючи на свого чоловіка.  —Мене ні.    
   
Я з цікавістю її запитав:    
   

—Ну, люди до мене приходять тоді, коли у них якась проблема. У тебе є проблеми?     
   
—Ні, у мене все ідеально. 

—Ти вчора говорила про...

Вона застудила мені рот своїм двометровим пальцем.

—Шшш. Вчора...це у минулому. У мене є чоловік. Діти. У мене все під контролем.

Я підняв погляд на її руки, які вона склала. Ви можете вважати від зараз мене прискіпливим. Я дозволяю.

—Ти так говориш, ніби, щось приховуєш. І...у тебе є діти? Хм. Не пам'ятаю скільки часу я спав, але вчора ти була безпомічною жінкою без дітей і чоловіка.

—Ну, діти — не проблема. Була у дитбудинку. Дівчинка. Із сірими очима. Косичками. Ведмедиком. І плямою на чолі. Синяк.

Я був у розпачі.

—...А чоловік... Не проблема... А знаєш, жаль, що немає дому для чоловіків. Типу як дитбудинок...тільки там чоловіки.

Посміхаючись, вирішив не гаяти часу.

—Ну, щоб усиновити дитину, необов'язково йти у "дім для чоловіків", правда?

Вона розгирзалася.

—А, ха-ха, так, точно. Я неодмінно його поверну.