Розділ 26 Я не слабка!?

Асторія не спала. Нерухомо лежала в своєму холодному ліжку й слухала шепіт ночі. Штори на вікні розхилені –  не хотілося сьогодні ховатися від світу, а тим більше від себе самої, бо скільки не ховайся нічого в результаті не зміниться. Вона була народжена, щоб одного дня померти. І сьогоднішній день наблизить її до смерті. Але Мелфой не боїться того що її серце перестане битися. Боїться лише за сина, який мирно спить в колисці, не усвідомлюючи, що скоро його матері не стане. Вона пожертвує своїм життям заради нього. Але чи заслужив він на таку жертву?! Чи не жертиме його  потім ненависть до відчайдушної матері? Чи залікує його рани час?! 

***

Настав час безчасся. Усе на мить завмерло. Зупинився час й для Асторії, яка вирішила, що відтепер не буде болю, не буде страждань, не буде світу, не буде людей, не буде Бога й кохання також не буде, тому що мертвим воно ні до чого. 
Одягнувши довгу чорну сукню з горловиною дівчина підходить до колиски бере на руки сина, міцно пригортає до грудей, щоб він вперше й востаннє почув стукіт її серця. Вона прощається з ним. Віддає своє життя задля його порятунку, бо Темний Лорд не жаліє ні живих, ні мертвих. Йому байдуже, що син Мелфоя маленька беззахисна дитина. В його владних руках він лише зброя, котра нещадно вбиватиме тих, кого доля нагородила другим сортом крові. Але хіба це справедливо? Хіба благородно? Совість починає кричати  всередині кожного з нас. В кожного, але не у вбивці. Хто прийшов у цей світ з бажанням вбивати не посоромиться замплямувати себе у крові. 

— Мамо, ти повідомила Снейпу? — запитує дівчина у місіс Ґрінґрас, яка щойно увійшла до кімнати. Вона проти рішення дочки, але як матір розуміє її, тому не стоятиме на заваді. 

— Він прибуде до Мелфой-Менору опівдні. Нарциса вже в курсі. Вона обіцяла допомогти переконати Темного Лорда у тому, що тільки ти зможеш зробити його сильнішим. Він не посміє нашкодити  нашому онукові. — каже Елуїза й намагається загасити внутрішнє полум'я ненависті й відчаю водночас. 

— Головне, щоб моя дитина жила. Інше немає значення. — Асторія лишає останній поцілунок на лобі сина. Всередині себе вона ще пручається, бо шукає спасіння для них обох. Проте це неможливо. Вибір потребує бодай однієї жертви. Жертви, яка може врятувати не одне життя, а ворога зробити кволим й безпорадним. 

— Не має вибору? Егоїсткою народилася, нею й помреш. — Дафна увійшла непомітно. На відміну від матері вона не розуміє тупого бажання сестри померти. 

— Я все вирішила. Поглянь на цю дитину, сестро. Хіба він винен в чомусь? — груди знову стискає від болю, котрий не зникне навіть від кінської дози знеболювального. 

— А в чому ти винна? Винен тільки твій Мелфой. Якби не він ця дитина би ніколи не народилася. — Дафна не стримує сліз. Вона просто біжить з кімнати. Біжить в небуття. Бо як жити без Асторії?! 

— Рано чи пізно вона пробачить. — Елуїза першою порушує тишу. Вона загортає свою тугу й безмежну любов до дочки у темний саван, схований глибоко на дні своєї душі.

***

В Мелфой-менорі стає людно. Відтепер цей маєток став  одвічним прихистком для кожного прихвостня Темного Лорда. Драко  також зробив вигляд, що вирвав з серця кохання до Асторії, бо на першому місці тепер святе служіння Темним силам. Адже для цього він був народжений?! Чи може він помиляється?! Знову помилка? А що тоді правильно? Начіпити примарні крила добра? Навіщо! Все одно рано чи пізно виникне бажання їх обрізати. 

— Мамо, що тут роблять всі ці люди? Ми не можемо служити нашому Володарю на відстані? Мені не по собі, коли відчуваю його холодний подих на своїй потилиці. —  каже Драко, бажаючи, щоб все, що він бачить щезло. Стало лише поганим спогадом, котрий змиють бурхливі хвилі виру пам'яті.

— Ти сам обрав для себе таке життя! Ніхто з нас не бажав тобі зла. Особливо Асторія. — промовляє Нарциса, не приховуючи свого незадоволення. Її син за один день зруйнував всі ті піщані замки, котрі так важко вдалося збудувати. 

— Давай не будемо. Ти не все знаєш. — Драко намагається виправдатися. Він не шкодує, що своїм рішенням віддалив від себе Асторію. Адже це врятує її?! Наївний. Заради тебе вона дала життя твоєму синові в обмін на своє. І хто з вас двох слабкий?!

— Я достатньо знаю. Достатньо побачила й достатньо зрозуміла. Але повір після того, що почуєш сьогодні будеш шкодувати все своє життя. Та нічого не можна буде вже виправити. Навіть чари будуть безсилі. — Нарциса стає з лівого боку від Луціуса. Вона його вірна тінь, котра живе чужим життям, чужими принципами й примхами.

Всі очікують, коли до їдальні, з котрої зробили зал переговорів увійде Той, імені якого не можна називати. Його кроки занадто гучні. Вони врізаються, немов той ніж у голови, але вони змушені терпіти, бо самі обрали собі такий шлях. Як то кажуть собаці собача смерть. Але ці недолюди гірше тварин, тому що їхня плоть наскрізь просочена кров'ю та слізьми вбитих, яких було немало. Ці неупокоєні привиди досі ходять за своїми душогубами, щоб змусити прокинутися совість. Але чому так прокидатися, коли вона покинула тіло ще при народженні. 

Двері відчиняються. Їх в'їдливе рипіння не почує хіба що мертвий. Першою до кімнати неквапливо входить Белатриса. На обличчі сяє непідробна посмішка. Вона нарешті змогла домогтися прихильності Волдеморта, який поважно крокує разом з Наджині, яка зручно вмостилася коло шиї свого "батька". Її зелені очиська блимають, немов ті полум'яні вогники в старому каміні, шукаючи того, ким можна поласувати. 

— Цей благословенний день нарешті настав. Скоро ваш Володар зможе зцілитися, стати набагато могутнішим, ніж був до цього. І повірте я ніколи не забуду зробленої в моє ім'я жертви. Сьогодні ви зрозумієте, що означає бути відданими мені цілком і повністю. — Волдеморт подає свою кісляву руку Белатрисі й повільно відходить вбік. 

— Запам'ятайте обличчя цієї прекрасної жінки. Відтепер вона стане однією з нас. — Волдеморт підходить до Асторії, яка щосили притискає до грудей свого малюка. Зараз їй стає невимовно страшно.