27

Знову прокидаєшся від вибухів. Знову атака на твоє місто. Але цього разу більш агресивна, а ти достатньо налякана, щоб впасти у ступор. Сидиш на підлозі, підтиснула ноги, закрила вуха. Потім до тебе доходить, що треба знайти кішку, бо її потрібно посадити у переноску, та прослідкувати, щоб й вона була у безпеці. Дістаєш її тремтячу з під дивана, чоловік намагається втішити вас обох, а вибухи все ще не втихають. ПВО відпрацювало на всі сто. Хлопці краще Бога, бо вони дійсно рятують життя, захищаючи небо. Все стихає, місто засинає, а ти ні. Не можеш прийти до тями від такого пробудження, а кава навіть не намагається допомогти. Цілий день відчуваєш себе побитою. Новини не читаєш, але відчуваєш страх людей. Він передається повітрям, заражаючи все навкруги. От тільки народ незламний. Всі намагаються якось підтримати один одного, якось допомогти. Ти цілий день провела на м’ятному чаї, а потім ще ввечері випила заспокійливе.

          Ти продовжуєш свій шлях крізь Війну. Вимушений, небажаний, непотрібний. Нікому, ніколи. Ти не просила рятувати тебе кулями, не просила забирати життя, руйнувати міста. Але ти ідеш та не плануєш зупинятися, не плануєш відмовлятися від себе та свого життя. Всім серцем віриш в Перемогу та чекаєш на неї так, як дитина дива на Різдво. Все буде добре, все подолаєте, все буде Україна. Ти ідеш крізь Війну, не знаючи, що на тебе чекає завтра, та чи настане воно взагалі, але ти не маєш іншого вибору. Ти вчишся цінувати кожну мить, кожну хвилину, кожен день, дарований тобі. У тебе є твоє сьогодні. Твої люди, які роблять тебе щасливою, робота за яку ти дуже вдячна, твої концерти, твоя творчість, твоя кицька. У тебе є життя, на яке ти маєш право, яке мусиш добре прожити. Урешті решт, у тебе завжди є ти, яка не вміє здаватися. Так, тобі ще буде страшно, буде важко, але після дощу завжди виходить сонце та з’являється веселка.