21

Ти не помітила як наступив лютий. Річниця життя без раку, річниця повномасштабного вторгнення, річниця тривожній сумці, та тривожному розладу, річниця життя у страху. Вже рік ти нормально не спиш. Рік не спілкуєшся з тими, кого раніше називала рідними людьми, рік твоєму новому волоссю. Звісно, ти вже зовсім інша, звісно, тобі ще болить. Озираючись на цей шлях, дякуєш собі за сміливість, за те що змогла, що тримала себе у руках, навіть у найстрашніші моменти. Ти навчилась відпускати людей, легше ставишся до невдач, не переживаєш, якщо хтось тебе засуджує. Розчарування стали даватися легше. Напевно, їх було настільки багато, що ти вже до них звикла, тому більше не дивуєшся нічому. Когось стала любити більше, когось менше й це норм. Так би напевно і було, навіть, якби не прийшли ці дурні загарбники до твоєї країни. Але тепер життя сприймається інакше, тому й пріоритети інші. Навіщо витрачати час на того, з ким тобі не хочеться його проводити? Ти давно усвідомила, хто твій справжній друг, але ніяк не наважувалася зробити цей крок та обірвати нікому не потрібний зв’язок. А тепер ти смілива й у тебе не так багато часу, бо більше не має впевненості у твоєму завтра. Ти втомилась від цього морального спустошення, яке з тобою з першого дня, втомилась від жахливих подій, новин, цього всього божевілля, яке відбувається в твоєму місті, твоїй країні. Отже, лютому виповнився рік. Запалюєш свічку в пам’ять тим, кого вже нема. Мовчиш. Плачеш. Відчуваєш кожною клітиною біль. Ти все вчишся не лякатися від вибухів, менше засуджувати, більше розуміти, але ця клята зима вже набридла.