14

Два місяці осені проходила у капелюхах. Бо подобається, бо це частина осіннього образу, бо хоч це в тебе залишилось. Люди реагують по різному. Ось ти ідеш у своєму зеленому капелюху, нікого не чіпаєш, слухаєш музику у навушниках, радієш сонечку та тому, що все добре з аналізами, а ти й досі жива. Раптово, хтось хапає тебе за руку та від несподіванки ти завмираєш. Стоїть жіночка, який далеко за п’ятдесят,  та щось активно тобі намагається пояснити, вказуючи на капелюх. Виймаєш навушника:

-Шановна, ви що собі дозволяєте? Взагалі то у нас Війна.

-А що вас не влаштовує?

-Як що? Ви чому так вбрались?

-Пробачте, а що не подобається?

-Ви вважаєте це нормально, ходити у такому капелюху, та ще он яка вся нафарбована.

-Так. – Забираєш руку, вставляєш навушник й далі продовжуєш шлях. Ти вже звикла, що для багатьох не існує такту, а на чужу думку тобі байдуже.

Але ситуація не з приємних. Ну, що поробиш, люді різні потрібні. Навіть такі. Нахабні, злі, грубі. Взагалі, ти давно помітила, що агресії стало більше, а особисті кордони все активніше намагаються зламати. Суперечки на кожному кроці. Стосовно мови, стосовно поглядів, стосовно життя. Усі активно засуджують один одного, розмовляють на досить високих тонах, щоб перейти на іншу сторону вулиці, аби випадково не стати частиною сварки. Вдома ти говориш російською, на вулиці намагаєшся менше, але не завжди виходить. А взагалі, якщо так подумати, окупанти й мову вкрали, та й видали її за свою. Бо їм так зручно, бо красти це у їх крові. Вони ж тупі, невиховані, занадто ледачі, щоб придумати щось своє. А ось поцупити чуже, то вони перші. Це особлива риса їх нації і з цим нічого не поробиш. Й тільки тому, що ці мерзоти розмовляють з тобою однаковою мовою, тобі доводиться стикатися з осудженням та тиском суспільства. Але ти вільна людина, у вільній країні, й ніколи про це не слід забувати.

          Якось знов ідеш осіннім містом. У тому ж самому зеленому капелюху, у зеленому взутті, з зеленою сумкою. Знову зупиняє жінка. Інша. Більш приємна, усміхнена. Робить комплімент твоєму образу та вдалому поєднанню кольорів, просить ніколи не втрачати себе. А ти й не втратиш. Більше ні. Коли тобі вперше повідомили про діагноз, коли робили першу операцію, тобі здавалось, що ти більше не станеш собою. Так само ти вважала, коли чоловік зголював твоє руде волосся у вашій ванній. Ти тоді так голосно плакала, так тремтіло тіло, так боляче тобі було. Тоді здавалось, що ти втратила все, що більше тебе нема за що любити, що більше просто тебе нема. Ці відчуття неможливо описати, ці відчуття неможливо забути. Але ти помилялась (це у принципі властиво людям). Тому варто було волоссю трішки відрости, як ти почала себе повертати. Це майже ти, але з темним волоссям та більш сумними очима.