12

 На початку жовтня знову проходиш обстеження, відвозиш кицьку до лікаря, бо напади стали більш незвичними, починаєте новий курс лікування. Купуєш собі новий комплект білизни. Раптово, бо захотілось, та й раптом що, хоч будеш у гарному чорному мережеві. Звісно, ти себе потім засудиш за це, тому що це не перша необхідність, але потім подякуєш собі й будеш рухатись далі, бо з початку повномасштабного вторгнення нічого собі не купувала. Після онлайн шопінгу робиш донат притулку, донат на ЗСУ та твоя совість вгамовується. Несподівано для себе починаєш писати прозу. Українською. Це сталось настільки раптово, що ти спочатку вирішуєш що то тобі наснилося, але на робочому столі є новий документ. Наляканий письменник виходить зі ступору. Ну нарешті, бо ти за ним сумувала. Ні, вірші писались, але ж прозовий твір це трішки інше, більш важке та особливе. Ти розповідаєш історію. Вона сумна, не пов’язана з Війною, але твоя. Там про маму, маленьке місто з вугільним пилом, дитинство, про тебе. Але ти його поки що ніде не публікуєш, бо невпевнена, що потрібно.

Якось ти спілкувалась з одним талановитим музикою. Він розповідав, що до повномасштабного вторгнення у нього було довге волосся, принаймні до пліч. Зараз стрижка коротка, тому ти дивуєшся, а він показує фото, зроблене 23 лютого:

-А чого ж відрізав? – Питаєш ти.

-Не на часі. Подумав, як я буду про нього піклуватися, якщо не буде води. Війна все ж таки на дворі.

Ось й ти вирішуєш, що публікувати настільки особисте оповідання не потрібно, най все закінчиться, тоді можна. Вже рік цей документ на робочому столі, чекає коли та маленька кількість читачів яка в тебе є з ним познайомиться.

Ти ніколи не писала про Війну. Ще з 2014 року все для себе вирішили, але все змінюється. Змінюєшся ти, твоя творчість, відчуття. Твій письменницький голос теж, бо кудись все ж таки потрібно дівати свою лють. Для тебе це незвично, але що ж поробиш? Які часи такі й рядки. Але лірика все ще з тобою. Хоча про кохання писати все важче і важче. Намагаєшся не втратити себе, бо ти не маєш на це ніякого права.

Друга неділя жовтня запам’яталась тим, що ти вперше з початку повномасштабного вторгнення взула улюблені зелені туфлі на підборах. На невеликих, на широких, стійких, зручних. Для тебе це великий крок. Ти ще кілька хвилин наважуєшся у них піти. Перевіряєш, чи можеш в них бігти, потім робиш крок за двері й ось, ти вже на вулиці у зелених туфлях, смілива та щаслива. Нічого собі яка ти крута! Їдеш на свій благодійний захід, радієш такій дрібниці. А раніше, ти б здивувалась, що на виступ поїхала у кедах. Все змінюється, томи приходиться підлаштовуватись під реалії. Ще ти помічаєш, що стала більше лаятись. Нічого, це як захисний механізм, бо з ним якось легше сприймати дійсність.

Через день твій будинок здригається так, що вікна тремтять. Приліт за 10 хвилин від тебе. Істерика тривала надто довго, тому чоловік тобі давав заспокійливе зі всіх сил притискаючи до себе. Так ти ще не лякалась, хоча вже звикла до звуків вибухів та сирени. Занадто близько до тебе, занадто близько до дому, занадто гучно, занадто все це ненавидиш, занадто налякана, занадто тремтить кицька. Того ж вечора тобі пише подруга яка у Чехії. Вона вирішує повернутись, хоча до цього писала, що приїде не раніше ніж у грудні. Клята крилата падлюка влучила занадто близько й до її будинку тому вона більше не може бути настільки далеко від рідних. Вона теж налякана, але намагається не подавати виду, бо це їй зараз ніяк не допоможе. Тому вона купує валізу, квиток та планує повертатися додому. Просиш бути з тобою на зв’язку, бо дорога занадто непередбачувана, а тобі важливо знати, що з нею все добре.