10

Не зрозуміло як настала осінь. За календарем, бо за відчуттями все той же лютий, який ніяк не скінчиться. Першого числа записуєшся на фотосесію. Ну, точніше, ідеш до знайомої у гості, де вона у своїй квартирі, на фоні білої стіни, робить тобі пару знімків на професійну камеру. Тобі це потрібно, бо хочеш запам’ятати себе такою, якою ти зараз є. З незвично короткою зачіскою, трішки згаслим поглядом, але неймовірним бажанням жити. Ти не готова помирати, тільки не зараз, тільки не після онкології. Там, у трикімнатній квартирі, перед камерою, ти почуваєш себе настільки впевненою, привабливою, живою, що напевно, такою ти точно ще не була. Твоя шкіра після хімії змінилась, ти змінилась під час лікування, а потім ще під час повномасштабного вторгнення. Тому, скільки не намагайся, колишньою вже не станеш. Отже, приймаєш себе нову, та не сперечаєшся. 

Вирішуєш піти до притулку тварин, якому все ще продовжуєш допомагати. Збираєш гроші на корм, пропонуєш кільком учасникам твоїх концертів провідати пухнастих, бо їм дуже потрібна ласка та увага. І ось ви годину як няньчите котів, в яких важка доля, якої вони не заслуговують. Дивуєшся людській байдужості та жорстокості, радієш, що є ті, хто піклується про цих бідось та забирає додому. Там кожна історія унікальна, кожне врятоване життя цінне. У притулку з’явилися тварини з окупованих міст. Деякі з них якимось дивом вижили після руйнування будинку, деяких просто залишили ті, кому вони довіряли. У тебе розривається серце, бо болить за кожного кота, кожну собаку, яка тепер розгублена та налякана, чекає на старого-нового господаря. Тобі завжди шкода тварин. Ще до повномасштабного вторгнення намагалась їм якось допомогти. Нагодувати, напоїти, знайти дім, задонатити на карту притулку. З власницею ви познайомилися випадково. Завдяки соціальним мережам. Були непотрібні пледи, які ти намагалась пристроїти, бо лежали та просто займали місце. Написала декільком притулкам, але з ними нічого не вийшло й ось після довгих пошуків ви знайомитесь і ти розумієш, що цім людям тобі хочеться допомогти. Ти завжди довіряєш своїм відчуттям. Ще з дитинства. Якщо твій радар спокійний, то все вийде. Мама називала це «чуйкою» й вона ніколи не підводила. А потім, приймаєш рішення проводити концерти на підтримку, бо творчість має не тільки надихати, але й ще допомагати. І ось ти стоїш посеред притулку, тримаєш на руках одноокого, рудого та пухнастого кота, та не розумієш, кому він міг завадити, щоб його так побили. Здається, що під час таких страшних подій до тварин має бути інше ставлення, але ж ні. Тут все залежить від людяності. Хтось справжня людина, хтось ні. Подумки дякуєш військовим, волонтерам, звичайним мешканцям, завдяки яким ці тварини вціліли та вибрались з того пекла. Ти згадуєш, як лякається твоя кішка, тому навіть не хочеш уявляти, як почуваються безпритульні тварини та ті, які знаходились в епіцентрі жаху. Ніхто не повинен проходити через це, нікого не повинна торкатися Війна. Але є й добрі новини. Дізнаєшся, що тварин все ж таки забирають до дому, а найбільша кількість поїхала у нову родину навесні. Тішишся, тільки все ще за них болить. Після притулку вирішуєш пройтися містом з одним з музикантів з яким раніше спілкувалися тільки на концертах. Так в тебе з’являється друг та робота, бо його компанія шукає людину для написання текстів. Дякуєш Всесвіту за такий подарунок.