8

У липні намагаєшся більше гуляти, бо іншого не залишається. Замовлень на тексти не маєш, у чоловіка теж не так все добре з роботою. Рятуєшся книжками, та бісером. До нього ти повертаєшся завжди, коли тобі погано, коли потрібен порятунок. Плетеш аби зайняти руки, але несподівано в тебе замовляють виріб. Потім ще один й ще. Просиш чоловіка змайструвати тобі станок для бісеру. Віддаєш картину за номерами, щоб була основа для каркаса, а вже ввечері намагаєшся щось зробити. Не виходить, та то й не дивно, бо ти цим ніколи не займалася. Але чомусь не здаєшся, плетеш. Інколи до тебе звертаються клієнтки та ти згадуєш що ти психолог та працюєш з метафоричними картами. Таке буває нечасто, бо ти не маєш кризової освіти та морального права працювати з травмованими людьми. А хтось теж не має, але консультує, бо гроші потрібні усім. Таких ти дуже засуджуєш, як й тих, які зовсім без психологічної освіти проводять сесії, використовуючи різноманітні інструменти. Ні, їм не соромно, так, без совісті можна жити.

У липні твоє перше обстеження. Все ще не віриш, але просиш Бога, щоб все було добре. Цього разу не підвів, чи то просто хімія ще не вивітрилась до кінця, але переживання були марні. На початку місяця вирішуєш провести «марафон добра» на підтримку притулку для тварин, якому ти продовжуєш допомагати. Їм не менше, а може трішки більше ніж іншим потрібні кошти, бо тварини продовжують поступати. Концерти майже завжди проходять добре. Деякі скасовуєш, бо твоєму місту іноді дістається та знову приходиться спостерігати за натовпами на вокзалі. Люди бояться, але приходять, бо творчість все також допомагає відволіктися. Обійми стали твоєю візитною карточкою, як і твоє руде волосся, точніше перука, але про це ніхто не здогадується.

Несподівано отримуєш запрошення на День народження. Це та дівчинка з Луганської області, яка встигла стати дуже близькою за цей короткий термін вашого знайомства, вирішила зібрати друзів, бо раптом більше подібного шансу не матиме. Ти ж не знаєш що тебе чекає завтра, та чи буде воно у тебе взагалі. У маршрутці, прикриваєшся капелюхом та знімаєш перуку. Отак просто, бо вже не витримуєш цієї спеки. Це перший вихід у світ без твоєї звичної броні, та ще у компанії майже незнайомих людей. Все проходить добре, але клятий грім все ж таки зумів налякати. А ще, оточуючи дивуються тому, що насправді ти не руда, а нове волосся досить в’юнке та темне. Цей день ти запам’ятаєш. Бо у перше з лютого тобі справді добре, майже як було до всього того кошмару, який ви чомусь змушені проживати. А ще у липні з Польщі повернулась твоя подруга. Але, їй не хочеться їхати додому, тому місяць разом з родиною вона живе у Львові, бо там безпечніше ніж усюди. Їй так спокійніше, потрібен час на адаптацію до сирен та комендантської години, до якої ти ще теж не можеш ніяк звикнути.