7

Червню не радієш. Ти й до цього не дуже любила літо, а тепер тим паче. Бо ти продовжуєш шлях крізь війну, у своїй перуці, в якій спекотно, але ти все ще не готова її зняти. Не ниєш, бо іншим гірше, а в тебе так, невеликі незручності, тому можна потерпіти. Ти вже зовсім смілива. Вперше мало знайомій людині розповіла про свій рак. Промовила це уголос й навіть не заплакала. Ще у січні, не могла навіть вимовити, а тут он яка, навіть не моргнула. Але вдома, продовжуєш себе жаліти, бо маєш на це право. Ти ледве не втратила все, пережила дві операції, хімію. Твій чоловік збирав тебе, купав тебе, любив навіть лису, а тепер кожен занадто різкий звук змушує здригатися. Грім назавжди твій ворог. Раніше літня гроза була дуже бажаною, бо приносила свіжість, та й дощ у принципі подобався, но не тепер. Тепер все у середині тремтить, завмираєш, намагаючись зрозуміти, то падлюка влучила, чи погода змінилась.

Одна знайома, яку ти довго не бачила та випадково зустріла, дивується, що ти з макіяжем:

-У тебе ще бажання є фарбуватися?

-Так. Я це роблю для себе. А що не так?

-Могла б трішки скромніше красити очі. У людей горе, а у тебе свято.

-А з чого ти взяла, що в мене свято?

-Бачила твою Інсту. По твоїм дописам й не скажеш, що ти страждаєш. У тебе усе добре.

-А ти гадаєш, що я про все своє життя пишу? Та і яка тобі різниця, що робиться у моїх соціальних мережах? Слідкуй за собою, та буде тобі щастя. – На цьому й попрощались. На одну токсичну людину менше.

У червні річниця батька. Там на кладовищі у Донецькій області він мирно спить. А ти все ще ідеш крізь війну, подумки просиш пробачення за те що не можеш приїхати, привезти улюблені цигарки та квіти. Вибачаєшся й перед мамою. Вдома мовчки запалюєш свічку. Плачеш. Відпускаєш біль, намагаєшся й далі жити. Помічаєш, що місто потихеньку відходить. Люди налякані, але вже не має тієї паніки як у перші дні. Вони гуляють, п’ють каву, обмінюються новинами. На одному з суботніх заходів потрапляєш на виступ одного музиканта. Він з Харкова. Йому дуже болить. Більше ніж тобі, більше ніж усім присутнім. Співає голосно, гарно, та й на гітарі грає круто, але руки тремтять, голос іноді теж. Він намагається зібрати себе до купи, намагається тримати себе у руках, намагається відійти від пережитого. Музика лікує, тільки не зараз. Зараз вона торкається ран, які ще не загоїлись, та й навряд буде повне одужання, бо його місто страждає, а багатьох будинків більше не має, як і деяких районів, людей. Тільки спогади залишились, тільки деякі речі та гітара. Ти слухаєш його музику, слухаєш надривний спів та ледве стримуєшся, щоб не заплакати. Помічаєш як кардинально змінилась творчість твоїх друзів, як змінилась й твоя. Війна стала рядками у твоїх віршах, куплетами у піснях, нотами у музиці. Ти б обійшлася без неї, але це тепер твоя дійсність і ти у неї живеш.