5

Кінець квітня. Ти ідеш центральною вулицею. Розумієш, що людей значно більше, а місто нагадує великий мурашник, який вже переповнений до відказу. Вже починаєш відрізняти хто місцевий, а хто ні. Співчуваєш тим, хто опинився тут, бо через кляту русню втратив все. За старою звичкою роздивляєшся вікна. Деякі завішані простирадлами, деякі ні. І ось замість штор різнокольорові квадратики, бджілки, квітки, кружечки. Клейка стрічка майже всюди, а хтось навіть використав ізоляційну, тому на вікні хрест на хрест сині смуги. Але попри все місто живе. Люди кудись поспішають, а ти ідеш просто так, бо тобі захотілось прогулятися, поки знову не почалась сирена. А ввечері отримуєш запрошення на перший творчий захід і від хвилювання починає паморочиться голова, бо здавалось, що ти більше ніколи не зможеш почитати вірші зі сцени. Уточнюєш, чи можна брати участь російськомовним, бо ти ще не перейшла, та дуже мало матеріалу написано українською, але ти пишеш і для тебе це важливо. Радієш, бо дозволили, а потім, під час концерту тобі ставлять одне питання, а точніше невдало жартують, а ти відчуваєш себе немов облитою грязюкою. «Тож, скажи, яку країну ти все ж таки любиш, бо нам не зрозуміло» і посміхається. Йому це здається кумедним, тобі ні. Бо ти маєш право говорити будь-якою мовою у вільній Україні. Публіка теж на це реагує, засуджує за мову. Поглядами, пошепки, відразою. Були б гнилі овочі, напевно, хтось би та кинув. Відчуваєш себе ображеною, приниженою, але залишаєшся до кінця. Ти знала що таке може бути, тому мужньо прийняла удар на себе. Бо після тебе ще будуть російськомовні виступаючи, але у них подібного ніхто не запитає. Ніхто на них так не подивіться, навіть, будуть аплодувати. Ти це запам’ятаєш як мить, коли не змогла за себе постояти. Промовчала. Розгубилась. Стримала сльози. Але, навіть у цьому досвіді є щось хороше. Ти знайомишся з неймовірними людьми, які двічі втратили все, але залишись собою. Тендітна дівчина з виразними голубими очима. У неї дуже красивий голос. Це все що її залишилось, бо над її квартирою у Луганській області познущалися мародери. Ви вперше бачитесь на цьому заході, але спілкуватися починаєте у соціальній мережі. Вона пише, бо їй дуже сподобалися твої жовто-сині стрілки та вірші. Домовляєтесь попити кави. Вона така щира, посміхається ямочками на щоках. Дивлячись на неї не скажеш, що в її житті сталось щось жахливе. А ні, сталося, бо людина двічі втрачала все. Уперше було дуже важко, удруге трішки легше. Але цього разу вона лишилась не тільки улюблених речей, а ще і рідних. В неї є спогади, голос, та оптимізм, завдяки якому вона змогла протриматися так довго. Розповідає, що 24-го лютого, коли клята русня увірвалась в її містечко, вона домивала посуд, бо вона гарна хазяйка та не може залишити його брудним.

В неї є подруга. Ви також знайомитесь і у твоєму житті на дві сумні історії більше. Справа її життя згоріла у гаражі, куди влучив клятий снаряд. Вона займалася організацією фотопроєктів. Усі декорації власноруч робив чоловік, більшу частину костюмів пошила бабуся-кравчиня. Звісно, усього з собою не забереш, коли рятуєш життя, але душа розлітається на шматки, коли тобі розказують, що більше нічого не має. Також постраждала її квартира. Потім, улюблені речі знаходила на ОЛХ, але продавали їх вже за кляті рублі. Сил не вистачило, тому депресія перемогла. Врятував її чоловік, який не здавався та боровся за неї. Онлайн закінчила навчання на візажиста. Екзаменаційну роботу робила пензликами з картин за номерами, бо це було дійсно важливе та примушувало вставати з дивану. А потім знайшлися добрі люди, які подарували косметику. Так почалось її життя з нуля. Трішки оговтавшись, повернулась до улюбленої справи. У чужому місті, де не так багато знайомих, почала дарувати красу, бо навіть у такий нелегкий час у неї завжди є потреба.

Ти все ще ідеш крізь війну. З широко розплющеними очима. Страх завжди з тобою, як і лють. Помічаєш наскільки змінились люди. Війна зірвала маски, показала, хто ким є насправді. А ще, почалося розділення по мові. Воно й раніше було, але зараз відчувається кожною клітиною твого тіла. На початку травня отримуєш запрошення на новий захід. Там, у маленькій кав’ярні ніхто тебе не засуджує, голосно аплодують, після виступу дякують за твої вірші. Бо творчість потрібна. Вона лікує, надихає, відволікає. А потім, ви разом співаєте Гімн України. У весь голос, щоб почули всі, хто проходить повз. Ти поборола себе, прийшла, знайшла нових друзів. Ти молодець, ти змогла. Ввечері вирішуєш повернути свій проєкт, який існував ще до тої мерзоти, яка пролізла через кордон зі зброєю. Все ще боїшся засудження, бо твої концерти спрямовані на підтримку притулку для тварин. Але їм також важко, тому бронюєш дату, готуєш перший концерт під час повномасштабного вторгнення. На диво люди охоче погоджуються брати участь. Публіка також є. Ти вирішуєш обійняти всіх, хто приходить. Так ти висловлюєш подяку. Виявляється, людям це дуже потрібно і вони з радістю обіймають у відповідь. Теплі, але дуже незвичні відчуття. Зі сцени ти розповідаєш про найближче укриття, як до нього краще добратися, та що робити, якщо почнеться тривога. Тобі щастить, все проходить добре, а сирени не волають на вулиці. Після концерту до тебе підходять незнайомі люди, дякують, обіймають, обіцяють прийти ще. А ще, ти зустрічаєш однокласницю, яку не бачила майже 10 років. У школі ви дружили, а тут вона прийшла на твій захід, бо побачила допис у соціальній мережі. В останню мить вирішили, що їй це потрібно, хоче відволіктися. І ви стоїте, обіймаєтесь, намагаєтесь спілкуватись крізь музику. Цей спогад залишиться з тобою. Піде у скарбницю приємних. А ось наступного дня твоя подруга повідомляє, що їде до Чехії. Раптово, без попередження, бо несподівано вирішила, бо там запропонували роботу. Тобі потім буде її не вистачати, але ти ніколи не наважишся залишити чоловіка та кішку. Бо ви повинні бути разом, щоб там не було. Ви пережили твоє горе, твій клятий рак, тому й це вас не зможе зламати. Ви є один в одного. Ви родина, так було завжди.