3

У квітні нарешті почало відростати волосся. Перуку знімати зарано, бо ти розумієш, що не готова, та той пушок ще важко назвати зачіскою. Звички, які в тебе були до 24-го лютого, залишились у минулому житті. Ти все ще без роботи, натхнення, спокою. А ще ти перший раз з моменту початку повномасштабного вторгнення плачеш. Години дві, не менш. Ридма. Нарешті скінчилась дія ліків, але заспокоїтись не можеш. Біль сковує, а твій чоловік розгублений, не знає, як та чим тобі допомогти, бо ти зігнулась та кричиш. А сльози почались через прочитані новини про евакуацію містечка де народилась, та душа просто розлетілась на часті. Воно крихітне, у Донецькій області, але там ти провела частину дитинства, там поховані батьки, там ще досі живе бабуся, яка вперта неначе віслюк і нікуди не збирається їхати. Усвідомлюєш, що вперше за сім років не приїдеш на річницю до мами, не принесеш квіти, не поговориш з нею. А можливо, більше ніколи не зможеш провідати батьків на старому кладовищі, яке вже давно стало нагадувати ще одне місто, що правда, там живуть тільки душі вмерлих. І ти плачеш. Плачеш довго, голосно, оплакуючи всі події, міста, людей, тварин, себе, життя, та щось ще, бо дуже довго болить. На наступний день дістаєш пакунок з фотографіями. Там така усміхнена мама. Молода, жива, здорова. Розумієш, наскільки сильно тобі її не вистачає, як ти сумуєш, як тобі важко. Переглядаєш, проживаєш, знову плачеш. Скануєш важливі та особливо улюблені знімки, щоб якщо що, вони були у телефоні, бо інших таких вже не буде. Щільно обираєш, або хочеш, щоб й бабусі з дідусями збереглися у цифровому просторі, твоє дитинство, друзі. Ось на фото дівчинка. Маленька, у білій сукні. Це її день народження, тому вона дуже щаслива. Вона ще не знає, що у 24 поховає батьків, що у 30 у неї діагностують рак, що вона втратить волосся, що їй буде настільки боляче, що 24-го лютого вона прокинеться від вибухів, а вся країна сколихнеться. Ця дитина безтурботна. Вона ще не вирішила ким хоче стати, але любить співати, тому хоче бути на сцені. У неї все ще добре й вона навіки залишилась у тому минулому в яке вже неможливо повернутися.

А потім, тебе трішки відпускає. Ти вирішуєш зустрітися з другом, бо не бачились досить довго, щоб встигнути забути його посмішку. А вона в нього така тепла, щира, добра. Він молодший за тебе майже на 7 років, але для вас це не має ніякого значення. Ось ви обіймаєтесь хвилини дві, ідете до улюбленої кав’ярні та говорити. Довго. Бо так треба, бо болить, бо оптимізм починає згасати. Він розповідає про свої страхи, про те, що зовсім не готовий помирати, що ще вдосталь не встиг пожити. Ці думки його не залишають, та він не соромлячись плаче, бо має право на такі емоції, має право бути вразливим, чутливим, наляканим. Ти намагаєшся його втішити, підтримати, але «ти ж психолог» пішов у відпустку, та й ти відчуваєш те саме.