1

Ти ідеш зимовим містом, радієш сонечку, усміхаєшся перехожим, бо нарешті жахіття скінчилось і більше не має тієї клятої хвороби, назву якої страшно промовляти у голос. Ти перемогла, ти впоралась, ти молодець. Можна видохнути та випити смачної кави у кав’ярні, де в інтер’єрі португальські мотиви. Потім ще пройтись містом, бо на дворі на диво теплий лютий, а тобі нарешті поставили останню крапельницю, та дали випуску з того ненависного стаціонару. Все буде добре. Тепер точно має бути, але страшне ще попереду, тільки ти про це ще не знаєш.  Будуєш плани на квітень, складаєш перелік міст, куди б хотіла поїхати цього року, бо 2022 має принести багато щастя, як обіцяли ті, хто вірить у магію чисел. Та і ти вдосталь настраждалась. Чого тільки вартували всі ті операції, та прощання з волоссям у час ночі, коли чоловік голив тебе, а ти ридала, втрачаючи частину себе. Але 2022 приніс стільки білю, відчаю, злості, змінивши назавжди життя, розділивши його чорною смугою на «до» та «після». Спокій змінився на тривожність, страх та панічні атаки, які стали вірними супутниками сьогодення. Звісно, тоді, 23 лютого ти ще не знала, що наступного дня прокинешся від вибухів за вікном, та дзвінка подруги о п’ятій ранку, яка буде кричати у трубку, що почалася Війна. Тоді ти просто насолоджувалась безтурботністю, відмічала власну перемогу, купувала нові книги, мріючи про щось не суттєве, зрозуміле тільки тобі. Ввечері замовили їжу, бо готувати було ліньки, подивились якусь комедію, лягли спати, а потім лютий став нескінченним.

Отже, ранок 24-го. Ти прокидаєшся від незвичних звуків, які пробиваються крізь зачинене вікно і не розумієш, що відбувається. Можливо, це все ще сон і потім ти неодмінно розберешся з сигналами своєї підсвідомості. Але, цей кошмар занадто реалістичний та не схожий на інший. Чоловік стурбований, кицька налякана, а тобі занадто важко дихати. Телефон розривається, на екрані ім’я подруги, яка крізь сльози кричить щось про вибухи, Війну, наступ. Ти у ступорі та не знаєш як собі допомогти й тому всі роки, які вчилася на психолога, були марними. Нерозуміння, моніторинг новин, дзвінки усім близьким людям. Пишеш повідомлення подрузі у чаті, щоб вона залишалась вдома і ні в якому разі не ішла на роботу, бо місто здригається й що буде далі невідомо. Від тебе вона дізнається про повномасштабне вторгнення та ціпеніє від страху. Того ж вечора отримуєш десяток повідомлень навіть від тих, з ким вже досить довго не спілкувалась. Сама пишеш та питаєш: «Як ти?». Це тепер те, з чого починається кожний ранок. З цього невеликого, та такого важливого питання і перевірки новин. Потім можна варити каву, продовжуючи ненавидіти кляту русню.

Наступний день, а за ним ще кілька десятків днів, проводиш в одязі. Спиш біля вхідних дверей, раптом це допоможе та врятує. Спойлер, ні. А тим часом твоє тіло страждає від останньої хімії. Його крутить, але ліки не полегшують стан. Ти зовсім не плачеш, бо антидепресанти, які тобі призначили у відділені, де в тебе вливали отруту, блокують емоції. Тільки не до кінця. Ти все відчуваєш, тобі дуже боляче не тільки фізично, але й морально, але нічого не вдіяти. Ноги та руки більше тобі не належать. Ти їх не відчуваєш, бо так діє препарат. Це мине, треба тільки почекати, але ракети чекати не будуть і ти віддаєшся страху, який з кожним днем тебе поглинає. Знаходиш швидкоплинне спасіння у картинах за номерами та аудіокнигах. Ніколи їх не любила, а тут, виявляється, що вони трішки заспокоюють, головне знайти читця, голос якого не буде дратувати.

 В останній день лютого вирішуєш зібрати тривожну сумку. Невідомо, чого ти цього не зробила раніше, але краще пізно, ніж ніколи. Маленька, чорна сумка, з якою ти звичайно ходиш до спортивної зали, бо інших не має, як і валіз. Ви не особо подорожуєте, а якщо кудись і їдете, то вистачає рюкзака. Руки все ще не слухаються, тому все складає чоловік, а ти тільки керуєш процесом. Документи, гроші, два рушники, дві кофтини, деякі ліки (як для себе, так і для тварини), ковдра та повідець для кішки. У еко торбинку ставиш пару пляшок води, кидаєш якесь печиво, чай, їжу для пухнастої. На її переносці пишеш свої контактні дані. Та продовжуєш чекати не зрозуміло чого. Кожна прочитана новина розриває тобі душу. Дізнаєшся про харківський притулок за яким майже рік слідкувала. Його розбомбили майже вщент. Тварини, яких ти вже знаєш поіменно померли, власники дивом врятувались, прихопивши з собою меншу частину своїх мешканців. Ком у горлі, лють у серці, нова панічна атака, бо емоції якось мають виходити, а тіло реагує так, як вважає потрібним. Й ось ти тремтиш, намагаєшся заземлитись та вирівняти дихання, але майже нічого не виходить. Чоловік міцно обіймає, начебто стає легше. 

Першого березня нарешті знаходиш в собі сили, щоб вийти на вулицю. Страх завжди з тобою, а телефон у руках. Ноги ще занімівши, тому іти трішки важко, але ти впораєшся. Начебто все те саме, але зовсім інше. Будинки, знайомі з дитинства, сприймаються інакше. Дивні відчуття. В аптеках не має потрібних ліків, прилавки супермаркетів напівпусті. Люди готові битися за вермішель швидкого приготування, воду, хліб, консерви. Ти дивишся на все це і не можеш повірити, що відбується це все не в кіно, а у твоєму місті, з твоєю країною. Купуєш деякі продукти, ідеш через порожній сквер додому, сподіваючись, що зараз не почнеться тривога і тобі не доведеться бігти з пакетом та на занімілих ногах. Вулиця напівпорожня. Березню ніхто не радіє, бо лютий все ще продовжується. А ось біля пивного магазину черга. Більша ніж за ковбасою та сиром. Звісно, без алкоголю все це не пережити, бо саме він дає сили. Проходиш повз, засуджуючи кожного, хто там стоїть. Як виявиться, засуджувати ти будеш багато чого й кого, включаючи себе. Це залишиться з тобою, бо як би тобі не хотілось, люди не зміняться, тому доведеться звикнути.