Глава 20.

- То саме після цього ви того разу пішли пити кров?  – вирувала Громова, бігаючи з одного кінця кімнати до іншого.

- Не "ми", а "Саня", - поспішно відрізав Міша.

- Неа, - запевнив його Миров.  - Якщо вже на те пішло, то Андрій - підбурювач, я виконавець, а ти співучасник.  Тож винні ми всі.

- Чорт би тебе взяв уважно слухати вчителів на лекціях географії, - пробубнив Багров.

- Не географії, сонечко, - заспівала я, підтягуючи під себе ноги і зручніше влаштовуючись у кріслі.  – На географії вивчають материки та океани, а злочини – це до юристів, а не географів.

- Дякую, що пояснила, - огризнувся Андрій.

У цей момент пролунав дзвінок у двері.

- Пристреліть мене, - я сповзла по кріслі.

Міша тієї ж миті зібрався виконати моє прохання, направивши на мене колекційний револьвер Сергія.

- Здурів?  – вкрадливо поцікавився Саша, невдоволено відбираючи в друга «брязкальце».

- А двері хтось збирається відчиняти?  – спитала Маша, коли пролунав уже третій за рахунком дзвінок.

- Мені ліньки, - сказала я.

- Мені теж, - відмовився Миров, відкидаючись на дивані.

- А я втомився, - запевнив нас Міша, плюхаючись поруч із Алексом.

- У мене чай, - Андрій навіть кухлем у повітрі помахав для більшої впевненості.

Невдало так помахав.  Пара крапель окропу потрапила Багрову на руку, внаслідок чого цей здивування аж різко і жалібно підстрибнув на місці, але впускати Настю та Іллю не поспішав.

- А я з принципу не піду, - запевнила всіх Громова.

А мелодія тим часом звучала всьоме.

- Ну, давайте скинемось, - висунула ідею я.

- До п'яти перемог, - зловтішно запропонував Миров, чудово знаючи, що на вулиці зараз мерзнуть два вампіри.

У результаті програв Міша.  Але варто зауважити, що до моменту його програшу минуло вісім хвилин, а наші відвідувачі вже, мабуть, задовбали ломитися до будинку, бо навіть дзвінки тепер звучали нудно.  Безнадійно так.

Рудий поплентався в коридор і через пару хвилин повернувся у супроводі своїх друзів.

За Мішею ішов Ілля, на ходу поправляючи неслухняне волосся, яке лізло йому в обличчя.  А за ним гордо йшла Настя Руда, вся при параді, в яскраво-синій оксамитовій сукні, нафарбована як сто п'ять тисяч індіанців.

– Ви чого так довго?  - Почала скандалити ця суч ... не дуже хороша баба.  – Ми вже думали, що щось трапилося.

- Менше думати треба, - хитро зауважила Маша.

- Тебе взагалі не питали, - пирхнула Настя, окидаючи Громову зневажливим поглядом.

- Так, - вона мене вже добряче дістала, - краще б тобі зараз заткнутися.

- І чому ж?  - Руда перевела на мене злий погляд.  - Така дрібна психопатка, як ти, мені взагалі зробити нічого не зможе.

- Рот відкриватимеш на рівні ширинки, а не в мій бік, - прошипіла я, грізно підкидаючи в руці яблуко.

Якби Настя зараз озирнулася, то помітила б чотирьох хлопців-вампірів, які вже над нею потішалися.  Ось тільки в думках цієї недалекої дівчини навіть натяку на такий план не було.

- Припини, - промовив крізь сміх Міша.  – Ми ж на серйозні теми хотіли поговорити.

- Справді, - я набула задумливого вигляду.  – Що ви скажете щодо скорочення популяції бурундучків у природі?

- Ксю, - Громова підозріло спокійно поглянула на мене.  – Я не думаю, що ці панове розуміють тонкий гумор.

- Ти маєш рацію, - зітхнула я, пересідаючи ближче до Алекса і при цьому діючи на нерви Насті.

- То що у вас тут із Оленою сталося?  – поцікавився Ілля.

- Все було жахливо, - запевнила я його.  – Ми й озирнутися не встигли, як до нас у вітальню увірвався буревій.  Блискавки, грім і розлючена тітка з наміром усіх тут повбивати.  Мене мало не придушила.

Для переконливості я навіть показала сліди, що залишилися на шиї.

Ілля подивився на мене з виразом а-ля «не вірю», а ось очі Насті так і метали блискавки з приводу «а могла б і по-справжньому придушити».

- Серйозно?  – здивувався Костюк.

- Ага, - охоче підтвердила я.  – Ми тут спочатку перетрусили.  Андрій під диван мало не сховався. Міша кидався між бажанням забратися на шафу і сховатися у ванній.  Вибрав він, до речі, другий варіант.  Навіть Маша мало цегли не наклала.  У мене взагалі трохи серце через дупу не вибігло.

- А Саня?  - З веселими іскорками в очах запитав Ілля.

Миров відразу напружився.  Тільки його я у своєму попередньому монолозі ще не опустила нижче за плінтус.

- Саша… - простягла я.  – Миров взагалі цю сцену не застав, бо вже на перших гуркотах грому заліз під стіл.

- Дякую, - з іронією промовив мій зведений братик.

- Звертайся, - відгукнулася я.

Вгадайте, хто втрутився?  Мабуть, Настя.

– А що це ми просто так сидимо?  - Промовила Руда, хапаючи Сашу за руку і тягнучи його за собою.

- Куди ти мене ведеш?  – спитав Миров.

– На кухню, – мило посміхнулася Настя.  - Приготуємо щось, поїмо.

- Ми півгодини тому поїли, - втрутилася я.

- Тебе хтось питав?  - Грізно повернулася до мене істеричка-вампіричка.

- Не забувай, що то і мій дім, - нагадала я їй.

Руда хмикнула, але все ж таки послабила хватку на руці Саші. Миров не преминув цим скористатися, і за кілька секунд уже був на волі.

- Гаразд, - прошипіла Настя, навмисно сідаючи поруч із Алексом, - тоді складемо план.

- А в тебе мізків вистачить?  - Заклопотано поцікавилася я.

- Ти натякаєш, що я тупа?  - заревіла Руда, схоплюючись з місця і готова накинутися на мене.

Не натякаю, а говорю прямим текстом!

- Ні, що ти, - запевнила я її.

Андрій хмикнув, а Міша усміхнувся за спиною сестри, показуючи мені схвальні жести.

- Повернемося до плану, - поквапила події Громова.

- Пропоную винищити всіх вампірів, які п'ють кров, - розмахнувся Ілля.

- Ти губу не розкочуй, - перебив його Багров.

- А шкода, - засмутився Костюк.  - Така крута ідея була.

- Наскільки крута, настільки й неможлива, - попередила я його.

- Ти песимістка!  - Вигукнув хлопець.