Глава 18.

- Що ти собі дозволяєш?  – вирував Саша, грізно нависаючи над Багровим.

- Гаразд, - пробурмотів Андрій.  – Постараюсь, щоби більше не повторилося.

- Добре, що ти кажеш «постараюся».  Це вселяє певну надію, що ти реально дивишся на речі, - викарбував Миров, відпускаючи таки комір друга.

Багров невдоволено обтрусився, насупився, помітивши роздертий рукав, але Саші скаржитися не ризикнув.

Правильно, хлопче.  Жити тобі, мабуть, ще не набридло.

Миров провів Андрія недовірливим поглядом, і тепер його увага була прикута повністю до мене.

- Ти як?

Ох, він ще й турбуватись за інших уміє?

- Нормально, - сказала як відрізала.

Принаймні сама на це сподіваюся.

- Не помітно, - хитро підколов Алекс.

Та щоб тобі в лазні чайною ложкою можна було прикритися, козел!

Я ще раз «блиснула грізними очима» і попленталася за чаєм.

– Що?  - Роздратовано поцікавилася я, помітивши на собі вивчаючий погляд.

Миров тільки хмикнув, продовжуючи розглядати мене як експонат на виставці молодих біологів.

Незабаром, мабуть, цьому недалекому глядачеві набридло займатися цією цікавою справою, і Саша, щось буркнувши собі під ніс, подався до вітальні.

Через кілька хвилин я пішла за зведеним братом-кровопійцем.  І не пошкодувала.

Коли я зайшла в просторе приміщення, виконане у вишневих тонах, моєму погляду відкрилася незабутня картина: Маша, що упирається, до якої впритул підкочував Міша.  Сперечалим (голосно, завзято і рішуче) Алексу та Андрію було в даний момент явно не до Громової з Рудим.

- Та ти зовсім здурів!  - волав Багров, поки Марія безрезультатно відбивалася від свого нового шанувальника.  — Як ти міг допустити, щоб ця зіпсована істеричка сюди приїхала?

Я з цікавістю підібралася ближче, щоб зрозуміти хоча б основну суть розмови.

- Лера не істеричка, - серйозно відрізав Миров.  – Вона раніше такою не була.

- Та що ж тобі так із сестрами не щастить?  – голосно запитав Андрій.  – Одна – кровожерна вампірша з явним зрушенням, коли справа стосується вбивств.  А друга – нахабна перевертниця з огидним характером.

Ні, ну я, звичайно, не янголятко, і це всім відомо, але не варто ж так відверто кричати прямо при мені!

- Ви б хоч тихіше верещали, - буркнула я, навіть не сподіваючись почути.

Ось тільки тут я прорахувала: реакція молодиків була миттєвою.  Буквально за частки секунди вампіри припинили сперечатися та звернули всю свою дорогоцінну увагу на мене кохану.

- Ти все чула?  – спитав Саша, нервово переступаючи з однієї ноги на іншу.

Я кивнула.

- І що ти думаєш із цього приводу?  – втрутився Багров.  - Що самовдоволена вампірша незабаром з'явиться в місті, щоб надавати нам усім по щах?

Здається, я щось таки пропустила.  А чому нам взагалі варто боятися цієї ікластої вискочки?

Я відразу ж озвучила питання, що накопичилися за останню хвилину.

- Ти ж сказала, що все чула… - простогнав Миров.

- Ну, значить, не все, - заспокоїла я його.

Ось тільки Алекс здаватися явно не збирався, тому довелося звернути палаючий праведним гнівом погляд на Андрія.

Багров насторожено озирнувся на друга, але все ж таки зволив почати свою заплутану розповідь:

- У Сані є сестра, Лера.  Вони разом із Оленою якийсь час тому почали пити кров, тож родина Мирових і розпалася.

- А хто така Олена?  - Все не розуміла я.

- Моя мати, - почувся холодний, як багаторічна мерзлота в Антарктиді, голос Алекса.

Дурно, мені, напевно, не варто було цього питати, так?

- Пробач, - ніяково прошепотіла я, боячись підняти погляд на зведеного братика.

- Не варто вибачатися, - втішно кинув Миров.  - Це сталося аж п'ять років тому.  З того часу багато води витекло.  Батько вже не біситься, зрозумів, що мати абсолютно нічого не коштувала.  Жахливо, напевно, так ставитись до своєї матері, але мене це зараз зовсім не хвилює.

Я вже приготувалася відповісти Алексу, коли пролунав несамовитий вереск Маші.

- Та що ти твориш, іроде?  – верещала Громова, кидаючи в Мішу старовинною вазою з камінної полиці.

- Батькова фамільна цінність, - байдуже констатував Миров, проводжаючи поглядом судину, що розбилася.

А взагалі добре пішла.  Але тільки щось надто низько: мабуть, до дощу.

- Була батькова фамільна цінність, - пробурмотіла я під пильним поглядом Алекса.

Взагалі, ми з блондинистою бестією вже давно дійшли неважкого висновку, що вази буквально створені для людських голів.  Яскраві та барвисті квіточки ж у них стоять виключно для маскування хижих намірів.

- Думаю, їх час рознімати, - зітхнув Багров, підштовхуючи нас з Мировим до парочки, що свариться.

Гей, я до Маші, коли вона в такому стані, і на кілометр не підійду.  Вона при схожому розкладі запросто будь-кому могла відгризти руку по лікоть, та ще й сказати, що несмачно.

Саме це я і розповіла братам-сусликам, що вирячилися на мене з повним нерозумінням.

Довелося чекати, поки стихійне лихо закінчиться само собою.

- Придурок!  – вирувала подруга, продовжуючи обстрілювати вампіра за допомогою речей майбутнього чоловіка моєї матері.

У Мішу полетіла чергова порція лайок, а слідом за ними і пара скляних склянок.

- Ні, треба хлопця виручати, - промовила я, з жалем споглядаючи озирається від різних предметів (починаючи з ножиць і закінчуючи важкою мармуровою статуеткою) Рудий.

Михайло, почувши побіжно сказану репліку, згідно закивав, немов дерев'яний солдатик, усім своїм виглядом показуючи, що він цілком солідарний зі мною в даному питанні.

- Так, Машо, заспокоюємося, - я на свій страх і ризик попрямувала до подруги.

Громова зарозуміло окинула поглядом прибитого хлопця, але все ж таки зволила слухняно підійти до мене і навіть віддала старовинний настільний годинник Сергія, який хотіла використати як ручну гранату.

- Може, тобі варто перестати знущатися з нього?  - Тихо запитала я, щоб нас ніхто не міг почути.