20

Знічев’я справа не відкривається — це розуміли й Ліза, і Старлей. Вона ніколи б не сказала, що на них гряне нещастя: хід із журналісткою був лише склянкою води в тій пожежі, яка вже заревом розгорталася над усім містечком.
Маргарита, як і інші запрошені, з самого просоння готувалася до вечірнього читання, організованого Марією, коли раптом на її пошту надійшло повідомлення від Люсі. Вона відкрила його одразу, не вагаючись; подруга надіслала посилання на блог Ксенії, де та у відеоформаті повідомляла:
— Щонайменше три запити адвоката Дяченка суддя відхилив ще у 2003 році. У 2004-му адвокат подав касацію, а через два місяці суддя остаточно визнав Мельника винним.
Маргарита не хотіла слухати журналістку: «Спокійно, спокійно, — говорила вона собі. — Настав час зосередитися на сьогоднішній зустрічі».
Друге повідомлення замайоріло на екрані через сім секунд: «Ти думаєш, вони знову почнуть допитувати тебе?» — запитувала подруга.
Маргарита лаконічно відповіла: «Мені байдуже».
 Капітанка Ліза Дяченко чудово розуміла методи, які обрала: вони були на межі, на самій грані правових нормативів і людської етики, і, на превеликий жаль, часу в неї залишалося обмаль. Усе, що вона задумала, довелося б підкріпити реальними деталями у справі, а їх у неї — малувато, катастрофічно ніц, катма, близько нуля.
Заходячи до будівлі, де мав розташовуватися кабінет батька, з кожним кроком її серце кололо все сильніше. У маленьку кімнату, де так звані батьківські хороми, вона потрапила не одразу: блукаючи коридорами, пригадувала ранішню сварку з донькою. Та виказала, що вона погана мати, і розповіла, як жахливо почувалася, коли деякі однокласники кепкували з приводу статті в газеті. З перепалки дівчинка заявила, що в серпні хоче поїхати до батька у Болгарію.
Саме зараз, де лише одна віконниця кидала світло з вулиці, Ліза картала вкотре себе, але роботу хочеш-не-хочеш треба зробити, тож дістала телефон і почала освітлювати кожен закуток кабінету, роздумуючи над розмовою з Юстиною. Ці міркування ще дужче наповнювали приміщення неспокоєм: сирість і самотність відчувалися настільки сильно, що здавалося, більше ніхто й ніколи не повинен був цього зазнати. Самісінькі стіни, порожній стіл і два крісла.
— Трясця! — викрикнула вона. — Пробач, батьку… Що ти хотів цим сказати? Порожня кімната, і це твої докази? — ніби з докором мовила Ліза.
Раптом загрюкали двері. Вона кинула погляд у бік звуку — на порозі стояв чолов’яга.
— Я согрішив та почав сумніватися, що ти не прийдеш.
— Ви доглядали за цим усім?
У їхніх поглядах визирала порожнеча ще більша, ніж у цій кімнаті. Запустіння й сірий пил вкривали стіл і підвіконня… У ніздрі звідусіль бив запах притхлості.
— Не зовсім, — врешті озвався чоловік. — Я дав слово і його тримаю.
— Кому, батьку?
Напевне, то було невдале питання. Ліза відчула, що не знає, як пробитися крізь ті похмурі очі.
— Хтось приходив сюди, крім мого батька?
З кожним запитанням вона відчувала, як щось тисне в грудях і земля іде з-під ніг. Цей противний запах уже ніби манить її.
— Ти злишся на нього? Не довіряєш, ачей, боїшся.
Від цих слів, що не мали ранити, у Лізи пересохло в горлі. З кожним вдихом їй ставало дедалі важче сконцентруватися. Жінка й сама не помітила, як опинилася горілиць на підлозі. Серпанок затягнув зіниці, а чолов’яга стояв усе ближче до вікна, закриваючи пеленою яскраві промені сонця.
— Ти як? — почула вона крізь маячення.
Холодна дебела рука тягла її до виходу. Лежачи долілиць на м’якенькій траві, лоскіт по щоці змусив Лізу підвестися на руки. Сонечко — ця маленька цяточка з крилами повернуло її до життя. Комашка, не лякаючись, лазила по долоні.
— Капітанка Ліза Дяченко, — почала вона телефоном, — за адресою Привокзальна, 23, витік газу.
З кожним вдихом ставало легше.
Вдих. Видих. Вдих. Видих…
Далеченько вже пробивалися сигнальні звуки рятувальників, швидкої медичної допомоги та служби 104. І приїхав Роман — не міг він інакше вчинити. Вірний помічник одразу почав випитувати, та Ліза лише хвилями пригадувала. Видається, у всьому тому незрозумілому ранку вона побачила Мартіну Черну, що витягла її з цієї, бракувало хвилини, могили. 
— Витік газу, — гукнув один із працівників газової служби. — Одна б іскра та все б тут злетіло аж до самого неба.
— Лізо Григорівно, може, до лікарні? — запитав Старлей.
— Ні, все нормально, — запевнила вона, сідаючи до службового автомобіля.
«Я маю ще на зустріч із письменницею сьогодні потрапити», — згадала одразу вона, пристібаючи ремінь безпеки.
Роман хотів вже рушати, але Ліза раптом поцікавилася:
— Може, тут десь є камери?
— Що? — перепитав він.
— Відеоспостереження, тут міг хтось із власників поставити камеру.
— Гаразд, Григорівно. Вам необхідно до лікарні, ви надихалися газу.
— Не примудряйся. Ти добре зрозумів: мені потрібно дізнатися, хто мене вивів із цієї будівлі.
Вони вже прямували в бік відділу поліції. Роман пильно дивився на дорогу і потроху картав себе: «Це моя провина. Я мав піти з нею. Якби дожив батько Лізи до сього дня, він би мене вбив». Старлей пригадав розмову з адвокатом: «Я вчинив неправильно», — рюмсав чотирнадцятирічний Роман над своїм розбитим мотоциклом.
— Заспокойся, — сказав Григорій Дяченко. — Це лише машина. Ти, хлопче, не забився?
— Я полагоджу, обіцяю. Лише мамі не кажіть — вона засмутиться.
Роману боляче згадувати слова матері. Коли адвокат привів його додому, хлопчик із Дяченком не встигли ще переступити поріг, як заголосила мати:
— Синочку, що трапилося? Ти що натворив? — лементувала вона. — Пробачте…
— Пані, ваш син не винний. Це я необережно відчинив двері, — адвокат поглянув на пошкодження заднього бампера свого автомобіля.
Мати Романа прекрасно розуміла, що адвокат захищає її сина.
— Мамо, це непередбачуваний момент, ми просто змагалися, і тут раптом відчинилися двері.
— Двері відчинилися? — злилася вона, махаючи рушником до сина. — Де? На стоянці у пана адвоката? Пробачте, ми все відшкодуємо. Не одразу — ми не маємо такої можливості. Вибачте. Простіть ради Бога. Як щодо того, щоб той гультяй усе відпрацював: він може працювати у вас, прибиратиме територію навколо вашої контори.
— Романе, ти ще зі мною? — усміхнулася Ліза. — Це я надихалася газом, а можна сприймати, ніби ти.
— Так, пробачте, — ніби завчено заговорив Старлей. — Я… Ми зараз у відділок?
Ліза кивнула, даючи зрозуміти його правильний хід дій.
— Не думаю, що хтось хотів мене врятувати. Припустимо, щось шукали й, гадаю, знайшли. А пошкодження газової труби… як там казав спеціаліст? Одна іскра. Видається, ця справа цікава не лише нам.
— Так.
— Вибач, мені треба подумати.
Ліза показала Старлею, щоб зупинив автівку. Вона вийшла і пішла в бік озера.
Ледве Ліза дісталася берега, як почула з-за спини: — Дяченко.
— Черна.
— Ти заходила до офісу батька.
— Так. Гарний кабінет, — відповіла Ліза й хотіла обернутися до співрозмовниці, але одразу відчула, як ніж уперся їй у спину.
— Ти маєш рухатися далі, — мовила Мартіна. Хоча звучало це доволі абсурдно: жінка водночас дала зрозуміти, щоб Ліза стояла на місці й не оберталася. — Що ж… сьогодні ледь не загинула важлива людина.
— Тож ти прийшла за подякою?
— Ні. Це не я тебе витягла.
— Що? Тоді хто?
Задзеленчав телефон у Лізи й вона вмить потягнулася до кишені — ніж уже не впирався в спину, вона обернулася: Мартіни не стало.
— Слухаю, — відповіла одразу. 
— Коли ти повернешся додому? — запитав Богдан.
— Що?
— Я чув сирени. Хотів дізнатися, чи все в порядку.
— Так, усе добре, побачимося в «Трьох вежах».
Богдан, завершивши розмову, сховав телефон у кишеню.
«Я її сполохав», — зрозумів він. Його гризло одне-єдине питання: хто ця жінка і чого вона хотіла від Лізи?
Сюди, на берег озера біля старої тополі, його привела запланована зустріч із так званим батьківським другом — одним із тих «братів» по камері, що мав передати звістку з виправної колонії. Що саме сталося між жінками на березі, йому ще досі невтямки. Несподівано для себе він не вийшов до Лізи. Як боягуз, стояв осторонь і дивився, як вона прямує до дороги. А коли вже зібрався йти, помітив ще одну постать, яка прямувала в його бік. Він одразу сховався глибше за кущі й продовжив спостерігати.
Маргарита підійшла до самої крайки води, ледь не замочивши новенькі туфлі. Вона вдивлялася в темну глибінь, ніби сподівалася побачити там своє справжнє «я».
«Сьогодні нічого не станеться», — тихо прошепотіла вона вітрові, що ніжно пестив її довгі платинові коси. Волосся хвилею спадало аж додолу. Цього відтінку блонду вона досягла не з першої спроби. Одразу після повідомлень від Люсі вона вирішила з’явитися на презентацію книги Марії саме в білому. З костюмом усе склалося ідеально: він залишився таким же бездоганним, як у день покупки, — стриманий, розкішний, класичного прямого крою. Туфлі на низькому каблуку кольору небесної блакиті перегукувалися з брошкою квітки незабудки, приколотою ближче до нагрудної кишені. Незабудка була для неї живою пам’яттю про Христину.
— Усе гаразд, Христинко… Я пам’ятаю. Усе пам’ятаю, — ледь не заплакала вона, але стрималася, щоб не зіпсувати макіяж.
Маргарита дістала з сумочки телефон, увімкнула аудіокнигу зі свого плейлиста й додала звуку. Голос диктора рівно, майже заспокійливо, залунав у тиші: «Покарання, про які я розповів у попередньому розділі, повинні допомогти вам підтримувати дисципліну й авторитет у домогосподарстві на належному рівні».
Голос поволі змішувався з кряканням качок. Їхнє безглузде булькання у воді відволікало Маргариту, і вона губила смислову нитку оповідача. На словах «раб не може давати свідчень проти свого господаря, окрім випадків державної зради» Рита помітила постать у кущах. Їй не знадобилося довго придивлятися — вона чітко розгледіла Богдана Дороша.
Начитувач усе продовжував: «Самі раби переважно є нікчемами за своєю суттю…» Мелик усміхнулася, глянула на телефон і з усієї сили жбурнула його якомога далі — десь на середину озера.
Гаджет ще в польоті намагався довести свою живучість: «Існує декілька стандартних способів проведення тортур», — але то була не передсмертна агонія прямокутної залізяки, а пряма мова її свідомості.
Зал у Трьох вежах наповнювався людьми, і Маргарита Мелик, як і запрошені гості, нарешті дісталася до ресторану. Серед усіх снувала і Ліза, міркуючи: «Що я тут роблю? Що я розслідую? Що взагалі означає вся ця метушня?»
Від нудної презентації книги Марії Липи її врятував дзвінок із колонії. І що ж вона зробила? Поїхала — розуміючи, що це єдиний шанс розібратися в цьому балагані.