19

Аудіокнига все ще лунала в плейлисті Маргарити, і кожне слово оповідача лягало на її свідомість важким блокатором, крізь який усе наполегливіше спливали спогади, переплітаючись із реальністю та з тим, що колись було нав’язане. Саме тоді Рита зрозуміла: частина часових ліній у її потоці свідомості — лише химери. Про химер вона чула чимало і з міфології, і з власного життя. Існує неймовірно тонка межа між тим, що ми знаємо, і тим, що лише здається, ніби ми це знаємо.
Про те, що Мельнику потрібна пересадка кісткового мозку, Маргарита дізналася випадково в лікарні, коли прийшла на КТ головного мозку. Цей день запам’ятався надто виразно: пізно ввечері, коли зміна вже добігала кінця, один зі стелажів раптом обвалився на неї. Світло в очах погасло — це тривало недовго, а наступного ранку накотила сильна нудота й постійний невщухлий біль. Лікарка, яка проводила обстеження, раптом упізнала її й, чи то з простої людської цікавості, чи з якогось дивного невігластва, спитала, чи не вона та сама дівчинка. Коли Рита кивнула, жінка з неприхованою злобою, либонь, огидою випалила:
— Той негідник отримає сповна.
І тільки зараз, стоячи біля могили своєї няні й найвідданішої подруги, Маргарита нарешті збагнула, скільки ж минуло від тієї трагедії — двадцять третього вересня тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого. Саме ця дата назавжди закарбувала смерть нещасної Христини Думи.
— Химера, — тихо почала вона, дивлячись на надгробок, — виникає тоді, коли після трансплантації органів чи пересадки кісткового мозку в тілі реципієнта починають жити й працювати клітини донора. Я дізналася про це лише вчора, з якогось фільму. Гадаєш, якби я віддала йому свій кістковий мозок, він хоч на краплинку став би мною?
Марія Липа неподалік сховалася за високим хрестом сусідньої могили й вслухалася в кожне слово цієї незнайомої жінки.
— Думаєш, він міг би відчути весь наш біль? Христинко, завтра я до тебе не прийду… на жаль. Уперше за стільки років пропущу твій день народження, бо змушена йти на презентацію книги однієї письменниці. Там буде і його син. Як гадаєш, якщо я скажу йому, що його батько помре за лічені дні, — це стане для нього трагедією чи, може, полегшенням? — Рита обережно змахнула пил із каменю, щоб літери знову стали чіткими. — Пробач… я так і не знайшла твоєї матері. Але… — вона помовчала довше, ніж треба, — повернулася Мартіна. Тепер вона Черна, здається, по чоловікові, — і раптом гірко засміялася. — Пам’ятаєш, як вона хвалилася, що проведе вас у клуб? Дурненька… думала, ніхто не здогадається, що власник — коханець її матері. А я знала. Виявляється, я взагалі багато чого знаю. Мушу визнати: твій батько помилився, коли відіслав мене до іншого психолога. Той негідник заблокував мої спогади. Останнім часом вони потроху розкладаються по поличках моєї пам’яті, хронологія іноді збивається, але… я пригадала, хто дав тобі ті пігулки. Прокляття. Увесь час я була певна, що це Мельник тобі продав, а виявилося — вона. Вона сама їх тобі віддала. Як же я її ненавиджу. Мартіна досі боїться зізнатися. Чому ти все-таки їх прийняла? Чому вирішила піти, покинути мене?
Маргарита нарешті зібралася з думками, опанувала себе і спокійно пішла до виходу, жодного разу не обернувшись і так і не помітивши заплакану Марію Липу, що все ще стояла за могилою.
До маркету, куди прямувала Мелик, треба було проїхати чимало дороги з кладовища, і Рита їхала вже без навушників: усе, що вона виказала на могилі Христини, спрацювало як запобіжник чи тумблер, який зупинив потік спогадів. Вона спокійно їхала, з цікавістю розглядаючись по сторонах. Скільки ж часу вона не бачила такої красивої дороги, людей, тваринок, не чула співу пташок. На одній із вуличок зупинилася біля саморобної ятки зі свіжою городиною.
На столику в мисці лежала полуниця, а біля неї — картонка з написом «Смачного». Маргарита взяла три найчервоніші й найсмачніші ягоди, дістала з гаманця п’ятдесят гривень і поклала під миску. Не вона перша вже так робила — ще кілька купюр лежало там. Покуштувавши, рушила далі. Лізу вона мала зустріти вже поблизу відділення поліції, хоч упізнати її, мабуть, буде непросто: Ліза дещо змінилася, очі видко залякані, втомлені від усього того скандалу. Рита добре орієнтувалася в житті міста.
— Не здавайтеся, — заговорила вона до Лізи. — Вони невігласи, ті журналісти, і сплюндрують усе, що трапляється їм на шляху. Повірте моєму досвіду.
Ліза поглянула на жінку, яка ще днів два тому здавалася чи то жертвою, чи спільницею злочинів минулого, і раптом гостро відчула, що приховування інформації, здатної загрожувати життю, саме по собі є злочином. Як-не-як, а те, що Маргарита досі так і не згадала про своє знайомство з Мартіною Черною (поліція показувала фото в процесі повторного опитування щодо погроз від Мельника), і хоч Ліза ще не дала дозволу на відкриття справи щодо підпоювання Старлея, це зовсім не означало, ніби вона вже забула висновок лабораторії: у крові її помічника знайшли діетиламід лізергінову кислоту.
— Не переймайтеся, ще не з таким справлялися, — запевнила Дяченко. — Повірте, якщо хтось задумав прибрати мене з поліції таким способом, то можу їх розчарувати: це не вдасться. Та й приховувати мені якийсь одноденний роман? Нехай пишуть на здоров’я, якщо їм зайнятися нічим.
Жінки попрощалися і рушили хто куди: Ліза — до свого кабінету, Маргарита — у маркет.
Уже в кабінеті вона подумала: «Усе, що ти сказала, Мелик, — дотримуйся зазначеного курсу поведінки. Я не здамся». І остаточно впевнила себе в цьому.
— Старлей! — після роздумування закликала вона телефоном.
Помічник одразу забіг у кабінет.
— Та твоя… — на мить задумавшись, — пробач за грубість, — журналістка, що видала статтю про нашу поїздку, зв’яжись з нею і надай необхідні документи, що всі витрати були особисті, а не з фонду відділу. А щодо твоєї поїздки — проясни так, щоб пані Ксенія зрозуміла, що ми поновлюємо розслідування вбивства Дмитра К. через нові, до того незнані речові докази. Поясни щоб це добре вона описала у своєму блозі. І ще так легенько натякни, що повернувся син Мельника і ще дещо…
— А? — коротко запитав Роман.
— Коли згадуватимеш про сина, розкажи, що на нього скоїли замах, намагалися отруїти ЛСД.
— Єлизавето Григорівно, у відділі подумають, що я той син.
— Старлей! Ти хочеш бути детективом? Тож увійди в цю роль, будь добрим детективом, адже добрий детектив добрий тоді, коли гарно виконує роботу під прикриттям. Додай для повної реалізації опис нападниці.
— Черної?
— Ну а чому ні. Лиш так, щоб у нас не було сотні дзвінків: дай якусь одну-дві деталі так, аби правдоподібно, але щоб ніхто не впізнав. Домовилися.
Роман Богач, ще навсього скромний помічник, набрався азарту детективного жанру й погоджено кивав.
І тоді з незрозумілих глибин до Лізи приходить невиразне відчуття, що хтось стоїть навколо неї й захищає. Хтось із далечини прийшов та став поруч.
Здавалося, день був довгий, усі вже хотіли додому. 
Інформація від Романа спрацювала на ура — уже місцеві голосили про нову давно забуту справу. Дзвінок з управління в кабінет голови відділу був настільки очікуваним, і вона давно готова до розмови; лише на претензію, що відправила свого підлеглого в іншу країну, не проконсультувавшись із верхівкою, сказала:
— Це поки моє слідство, мій відділок, і тільки я відповідаю за моїх підлеглих.
Коли начальство заговорило про її звільнення, вона м’яко пояснила, що її відсторонення покаже громаді, що це зроблено навмисно якраз для того, щоб поховати стару справу, щойно відкриту повторно, та справу про напад на сина Мельника.