18

А тепер усе інакше*
З колонок на повну гучність ревів хіт дев’яностих — той самий, якого Маргарита майже не чула останніми роками. А тоді, у «Хижі», він був найкращим і найулюбленішим звуком для Люсі, Христини й Мартіни. Дівчата танцювали, забувши про все на світі. У них якраз починався випускний клас: ще один рік — і школа піде в забуття. Христина вже планувала вступати до інституту, Люся мріяла про училище, а Мартіна знала, що незабаром вирушить із батьком до Чехії. Клуб «Хижа» був закладом для дорослих, і таких, як вони, туди ніколи б не пустили, але дівчата якось усе-таки пробралися всередину.
— Я уявити не міг, що все так вдасться! Ми зробили це все разом! — викрикнув власник клубу в одній із кімнат закладу. — Дмитре, наш спільний бізнес принесе нам ще більше грошей.
Томаш Крупа поглянув на маленьку дівчинку, що тихо бавилася в кутку, і запитав:
— А хто тут такий маленький… ой, маленька?
— Хто? — здивувався Дмитро. — А, то моя… Ніхто. Байстрюк баби, з якою я кручу. Не хвилюйся, ще пів року — і я її покину. Нехай тільки вибори пройдуть.
— Ти геть здурів! Навіщо дитину в клуб привів?
Маргарита раптом відчула гострий біль у руці, ніби саме зараз її знову шарпнув Дмитро. Хоча насправді вона вже їхала в таксі додому, а голова туманіла від лементу цього вавилонського стовпотворіння спогадів.
«Моя голова», — тільки й встигла подумати.
Уже на порозі своєї квартири вона глибоко видихнула. Цей ранок видався надто важким: гучні звуки, ресторан, офіціант із його нещирою штучною усмішкою, сире м’ясо й усі ті люди. Ох, усі святі, яка огида піднялася в ній при погляді на зал у «Трьох вежах». Що батько не прийде — вона й не сумнівалася. А ось зустріти Мартіну виявилося доволі цікавим і несподіваним поворотом у цьому нескінченному потоці подій.
Маргарита підійшла до дзеркала, розкрила його дві половинки й уважно придивилася до свого відображення: дві різні людини дивилися на неї. Зовні така сама, а всередині з одного боку — сильна жінка, але це лише ілюзія, з іншого — доволі дивна, і такою вона собі подобалася більше. Потім жінка старанно поскладала одяг у шафу, цю маленьку «скриню», що зберігала не один її секрет і ділилася також навпіл: в одній частині — вишукані речі, в іншій — той скромний повсякденний одяг, у якому Рита ходила на роботу, до друзів і до єдиної людини, яка була для неї і нянькою, і подругою, і порятунком із минулого.
На одній із полиць стояла коробка з-під спеціального взуття. Вона відкрила її та дістала свої босоніжки — маленькі, зовсім як на тринадцятирічну дівчинку. Ой, леле, як тоді Маргарита хотіла бути дорослою! Модні, ще з тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого року, білі, настільки біленькі, що здавалося, їх щойно вимили. І справді, Рита вимила їх усього три години тому, перед зустріччю з батьком. Під босоніжками лежала серветка, а в ній — сотня гривень того ж року випуску. Діставши з кишені кільце, вона обережно поклала його всередину й щільно закрила коробку.
Приймаючи душ, її організм трохи прийшов до норми, якщо це взагалі можливо. Коли Рита зрозуміла, що хоче щось змінити, то нанесла на волосся чорну, як вугілля, фарбу — нестійку, одноразову, лише до першого змивання. Після чого просушила голову й одягла звичні речі. Закриваючи двері, вона перекинулася з сусідкою кількома словами, і та оцінила її нову зачіску, зауважила, що чорний колір їй дуже личить. Рита з ввічливості подякувала, дістала з кишені навушники, під’єднала їх до телефону й запустила плеєр із новою аудіокнигою. Наратор легко заговорив: «Це завдання є життєво важливим. Людина, яка серйозно займається особистим розвитком і прагне до влади та багатства, мусить знати все, що тільки може їй у цьому допомогти. Я не перестаю дивуватися, скільки нині людей, наділених владою…» — і продовжував начитувати один із розділів книги «Як керувати рабами»*. Сіла вона на велосипед і рушила за місто, до будинку Дяченків.
Ліза Дяченко прокинулася вже перед полуднем. Вона не розуміла, чому так довго спала. У будинку панувала тиша, лише легкий шурхіт на кухні порушував той спокій: Богдан готував сніданок, Юся гортала стрічку новин у телефоні. — Доброго ранку, — спустившись до кухні, привіталася Ліза.
Донька та Богдан махнули руками у відповідь.
— Мамо, — почала Юстина, — ти можеш дещо знайти у старих справах у відділі?
— Ти що, розслідування задумала, молода міс Джейн Марпл? — хіхікнувши, запитав Богдан.
— Ні. Можливо, і невеличке слідство. Мамо, у «Світлиці» є старша пані, вона розповіла про дівчинку, онучку свою. Дівчинка втопилася в озері влітку 1999-го року. Насправді я не впевнена, чи це правда: жінка трохи блудить у спогадах.
— І що ти зробиш, як дізнаєшся?
— Ну, не знаю, мам. Либонь, це неправда. Розумієш, у цьому притулку вона самотня і лише у «Світлиці» почувається потрібною. Я подумала: якщо ми з’ясуємо, хто та дівчинка, то я відшукаю її родину. Можливо, вони приїдуть до неї, заберуть. А то притулок не надає ніякої інформації. Я шукала за прізвищем, але нічого не знайшла в інтернеті.
— Це добре, що ти захотіла допомогти. Змушена тебе розчарувати: в озері ніхто не втопився ні в 99-му, ні у 2000-му. Та й взагалі ніхто не загинув у цьому озері років тридцять. Це точно, повір мені, я ж чимало днів просиділа в архіві.
— Ну добре, — незадоволено буркнула донька.
— Гей, — підбадьорив Богдан, — ти вже обрала одяг на презентацію книги нашої письменниці? Здається, вечірка планується грандіозна у ресторані «Три вежі».
— Ого-го, — здивувалася Ліза, — та там такі ціни! Мені тиждень треба працювати, аби замовити собі обід і каву.
— Це точно, — погодився Богдан, — мені з протягнутою рукою на колінах вимолювати не менше.
Їхню бесіду перервав настирливий звук повідомлень — вони один за одним прилітали на телефон Юстини. Дівчинка відкрила одне.
— Це що таке? Якого чорта? Трясця! Лайно! — одним подихом видала дівчинка та жбурнула гаджет на стіл. — Неприпустимо!
— Юсю, — втрутилася мати.
— Та як ти могла! — вигукнула розлючена дівчинка й вибігла з хати.
Богдан поглянув на телефон Юстини: її друзі нескінченно надсилали посилання на сайт місцевої газети та на невідомі групи в чатах, де обговорювали роман керівника відділку з якимось знаним професором права.
— Чого вона злиться? — запитала Ліза, нічого не підозрюючи.
— А ти як думаєш? — Богдан простягнув гаджет Лізі й вибіг за Юстиною. — Постривай, не злися на маму. Ти нічого напевне не знаєш, можливо, то наклеп, — сказав він, щоб заспокоїти дівчинку або себе. Тільки в підсвідомості приходило розуміння: це, звичайно, самообман.
Маргарита окошилася неподалік дому Дяченків. Вона хотіла зайти та розповісти про Мартіну Черну і про те, що та, здавалося, погрожувала їй. Але неочікувано побачила Богдана Дороша. Світ звузився навколо від розуміння: Дяченко і Мельник — спільники. Недовго вона так тупцювала з ноги на ногу — одразу заскочила на велосипед і подалася до єдиної людини, яка колись була для неї близькою, — на цвинтар, до могили Христини Думи.
Богдан тим часом стояв на роздоріжжі, картаючись, що не наздогнав Юсю: вона вмить чкурнула між будинками. Він перейшов на протилежний бік вулиці й застиг, розглядаючи, де ж поділася дівчинка. На горизонті ні душі, лише вітер завивав по дахах будинків. На найближчі дні синоптики прогнозували початок літньої грози і спекотних днів. Богдан пробіг до кінця вулиці, впевнився у своїх марних пошуках і вирішив повернутися до помешкання. У будинку він захотів і Лізу заспокоїти. Жінка все ще сиділа за столом, дивлячись у порожнечу. Підбадьоривши її легким стусаном — «Пробач, я зненацька», — він терпляче стежив за її реакцією і все більше кривився: слів усе бракувало, як і кави з її чашки. Лізу мучило незрозуміле почуття вини. Отак, як прокидаєшся після кошмарного сну і не втямки, що твориться у світі в цю мить, і не дотямиш, що робити, аби позбутися цього страху. Той засмучений голос — вона намагається себе опанувати, але робить це так силувано:
— Єй-богу, далебі, про такий ранок ворогу не побажаєш. Хтось так хоче мене позбутися?
— Не знаю, Лізо, може. У наш час усе можливо, я так міркую. Буде добре, щоб ти не ходила до мого батька, бо здається, хтось уважно слідкує за тобою.
— Це точно, — погодилася жінка.
На її телефон уже намагалися дзвонити з обласного управління поліції. «Ну що, залишається подати рапорт про звільнення, іншого виходу вже немає», — знала вона, приймаючи виклик.
*Аква Віта «А тепер усе інакше»
 *«Книга Як керувати рабами» Марк Сидоній Фалкс