17

Предметом особливої гордості ресторану «Три вежі», що тулився біля Народного дому невеликого міста обласного значення, було меню, дещо зухвале для тутешнього гурмана: карпачо з конини для тих, хто віддавав перевагу копитоногим, і лосось для шанувальників моря. Іронія полягала в тому, що саме завдяки цьому меню до «Трьох веж» так охоче заходили на сніданок та й на вечерю місцеві цабе. Того ранку в залі теж було людно й шумно: лунала какофонія брязкоту посуду, гудіння кавових апаратів і безперервних розмов.
Тієї миті, коли літній офіціант, як і щоранку, уже збирався крадькома сьорбнути ковток коньяку з кавою, до зали увійшла жінка. Він миттю обернувся до неї з бездоганно натренованою усмішкою.
— Доброго ранку, — сказав. — Що бажаєте?
Жінка була приваблива, років тридцяти, у чорних штанах, класичних туфлях на низьких підборах і кремовій блузці невідомого йому бренду. Трималася прямо, трохи випнувши підборіддя не з пихи й не з самовпевненості, а з тихої внутрішньої сили. Світло-русяве волосся підстрижене в наймоднішому шеггі: багатошарова, текстурна зачіска з ефектом легкої недбалості, повітряного об’єму й зухвалого рок-н-рольного настрою, дрібні пасма з рваними кінчиками сягали плечей — достатньо довгі, щоб виглядати спокусливо, і достатньо короткі, щоб нагадувати: співрозмовниця може виявитися розумнішою за вас.
— Трохи спізнилася, — невимушено мовила вона. — У мене сніданок із депутатом…
Не встигла вона договорити, як до них уже підійшов хлопець і одразу представився помічником депутата.
— Віктор Семенович не зможе з вами зустрітися. Просив передати його скромне вибачення, — хлопець у діловому костюмі, з ідеальною зачіскою й не менш ідеальним обличчям простягнув конверт.
Офіціант уважно стежив, як незнайомка розкриває його.
— З такою нахабністю… Він ніколи не дотримувався слова, — буркнула вона.
Хлопчина вже хотів захистити свого боса, але…
«Ну й бовдур же я!» — майнуло в його голові. Зовнішня схожість була надто очевидною. У неї такі ж проникливі очі й манери, що з головою видавали належність до еліти.
— Можеш іти. І Віктору Семеновичу передай: його подарунки мені не потрібні, — вона жбурнула конверт на стіл. Купюри розлетілися по білій скатертині.
— Маргарито… — спробував її затримати помічник.
Маргарита Мелик уже йшла до виходу, не обертаючись на голос одного з батькових підлеглих.
— Таксі! — гукнула вона.
Перша машина не зупинилася, за нею — друга, третя промчала повз, і лише коли загальмував червоний «Форд», вона сіла в автомобіль, не вагаючись.
— Я на передмістя до старих садів, — сказала водійка.
— Та будь-куди, аби подалі звідси, — відповіла Мелик.
І ось уже хвилин десять вони мовчки котилися на північ, вдихаючи ранкову свіжість літа.
— Чоловік, — водійка не питала, вона просто почала говорити, — мій теж любить гуляти.
Маргарита глянула на неї:
— Ні, це не те, що ви подумали.
— Жінка? — це вже було запитання. — Люди, — після короткої паузи додала водійка. — Ми всі ненадійні.
— Ви про що? — насторожилася Маргарита. — Я, до речі, Рита. А той хлопець… я його не знаю. Це батьків хлопчик, ніхто, звичайний секретар.
— Ясно, — протягнула водійка.
«Нізащо не довіряй політикам і цьому місту», — вирвалося з підсвідомості в Мелик.
— Ну так, — пирхнула незнайомка й різко пригальмувала. — Ніколи не думаєш, — вона вже не приховувала легкої зверхності, — що може статися в цьому місті. Штиль, мов у морі. Гадаєш, ми б помітили?
— А? — уточнила Мелик.
— Троє дівчат: одна померла, одна зникла, третя зібрала валізу й поїхала. Вона була жертвою. Усі вони були жертвами.
— Припини, — прошепотіла Маргарита Мелик. — Чого тобі…?
— Христина, мене звати Христина Дума.
— Христина?
— Ну… знаєш, я зобов’язана нагадувати собі про неї.
— То хто ти?
— Мартіна за цими документами — Мартіна Черна, — призналася водійка, кивнувши на паспорт, що лежав на приладовій панелі.
— Гаразд… За свідченнями очевидців Дума потонула у себе у ванні, мати знайшла її. Ти прекрасно знаєш, що вона була моєю нянею, — випередила запитання Маргарита. — Я тижнями її чекала, гадала, що то неправда, що вона втопилася, думала — усе вигадки, і вона обов’язково повернеться. Я ж була маленька, нічого не розуміла.
— Я знаю, — тихо сказала Мартіна. — Ти та дитина, що бігала за нами хвостиком. Не хвилюйся: я приїхала не засмучувати тебе, просто поговорити. — Вона зробила невелику паузу і простягнула стару газету із заголовком «Апеляцію відхилено. Залишається питання щодо несправедливого вироку».
Маргарита взяла газету й довго розглядала її.
— Вибач. Мені одним вухом долинуло, що Мельник тебе турбує.
— Я…
— Я-я-я!
— Але я справді нічого не пам’ятаю.
— Ну й добре. На цьому й зупинимося.
— Чого ти взагалі повернулася, Мартіна? Та байдуже.
— Дехто поліз у минуле. А минуле для того й минуле, щоб його не чіпати. На цьому і бувай!
— Ти мене висадиш тут посеред дороги?
— А що ти хотіла? Не люблю надто емоційних зустрічей. — Черна відчинила двері Риті. Повертаючись на своє місце, вона відчула страх своєї пасажирки.
Мелик не покидала автомобіль:
— Що з тобою сталося?
— Зі мною? Це з тобою.
— Так, — протягнула Рита. — Коли ти була підлітком, твоя подруга померла, а перед смертю саме ви, дівчата, її покинули.
— На біса згадуєш? Ти, Мелик, казала, що не пам’ятаєш.
Маргарита дістала маленьке кільце, поклала на відкриту долоню, розглядаючи його уважно, поцікавилася:
— У вас усіх трьох були такі, правда ж? У Христини, у Люсі… Сестричка думає, що я не пригадала, що то вона та дівчина… і у тебе. — Вона кинула зацікавлений погляд на жінку, яка стискала кермо так міцно, що нігті вже врізалися в оббивку. — Третьою була ти, і ти повернулася, бо теж його отримала.
Мартіна рушила так різко, що двері зачинилися від самого старту.
— Куди ми? — запитала Мелик.
До одного з панельних будинків, де Черна тимчасово винаймала квартиру, вони доїхали за лічені хвилини. Маргарита ступала слідом за новою, вірніше, напівзабутою знайомою. Мартіна мчала до свого під’їзду так стрімко, що лише опинившись у кімнаті й діставши таке саме кільце, вони нарешті змогли віддихатися.
— Хто їх прислав?
— Не знаю, Рито. Хтось хоче всім пригадати самогубство Христини. Але у нас усіх є що втрачати.
— Богдан Дорош — син Мельника, у місті. Ти його бачила, так?
Черна лише кивнула, даючи зрозуміти, що і про Богдана вона знає все.
— Він повернувся заради батька. Мельник усе забрав у мене.
— У нас, — виправила Мартіна.
Рита неохоче, але підтвердила її слова. Жінки на мить замислилися. Господиня увімкнула телевізор, щоб розвіяти гнітючу, майже нестерпну тишу. На екрані спалахнули барви, а спокійний голос ведучої рубрики про моду линув невпинно:
— Італійський модний дім «Прада» представив колекцію «осінь-зима 21/22». У ній поєднано блиск, об’єм і яскраві барви. Кольори цієї колекції нікого не залишать байдужим. Раф і Міучча бачать прийдешній холодний сезон яскравим і пропонують прикрасити його жовтими, червоними, помаранчевими, зеленими та фіолетовими відтінками своїх убрань.
На екрані тривала трансляція. Моделі витончено ступали подіумом у червоному — чи то в пальті, чи в кардигані. Маргарита вже ледве розрізняла ці барви: вони тягли її в спогад либонь справжній або вигаданий. Ось вона знову стоїть перед дзеркалом і стискає в руках ніж — звичайний кухонний, такий самий, як у матері з їхньої квартири. Цього разу вона була трохи старшою, аніж попередніх видіннях. Зовні вона все ще скидалася на тринадцятирічну дівчинку-підлітка, але очі… очі були старі, не перелякані, спокійні — точно такі, як сьогодні в ресторані, разюче схожі на її теперішні.
— Гей! Є хто вдома?! — лунав різкий, неприємний голос. — Ти хто така?
— Я, я Христина. Прийшла за вашою донькою.
— Донькою?! А, за тією! Вона у своїй кімнаті. І не галасуйте мені, зрозуміло?
— Так, дядечку.
— Який я тобі дядько! — тон раптом став лагіднішим, і від того Маргариті зробилося ще гидкіше. А що вона могла вдіяти? Лише дивилася на екран, де моделі крокували подіумом, а розум усе сильніше грався в піджмурки.
— Так, Дмитре.
Дмитро усміхнувся до дівчини. Маргарита вибігла зі своєї кімнати й міцно вхопила Христину за руку:
— Не смій її чіпати! Вона моя подруга.