16

Дивлячись крізь шибку, за якою клубилися примарні сутінки, Юстина з мрійливим напівзітханням відвела погляд, клацнула вимикачем і глянула в дзеркало. На її обличчі майнув ледь вловимий переляк. Почуття делікатності підказало гидке слово — «прищ». Саме така вада з’явилася на чолі лише годину тому, а ще зранку вона раділа майбутньому побаченню.
Побігши до ванної, дівчина відчинила аптечку, порилася в ній і дістала крем.
— Огидно, — бурмотіла собі під ніс. — Не зараз…
Розчаровано нанесла засіб на обличчя.
«Побачення доведеться відкласти», — подумала вона і зателефонувала подрузі Вероніці.
Поки Юся жалілася Вероніці на «найбільшу трагедію», що спіткала її напередодні першої зустрічі з Юрієм, мати сиділа на ґанку й пліткувала зі своєю єдиною приятелькою.
— Під час останньої розмови він багато про тебе говорив. Я все розмірковую: а раптом твій батько не помилявся щодо тієї незакритої справи? Останніми днями перед смертю він ретельно переглядав усі папери, що зберігалися в кабінеті.
— Не в кабінеті, а в коморі. Батько давно вже не мав кабінету й справи свої закинув.
— Він так і не змирився з програшем на суді. Вкрай важливо, щоб ця розмова лишилася лише між нами, — промовила Марія майже книжними фразами й запалила люльку. Дим повільно клубочився вгору. — Пан адвокат вважав, що існує ще один ніж. І спортсмена вбили саме тому, що він дозволив собі зайве. Аж не йметься віри, — вона зробила глибокий вдих. — Вірити мені чи ні — вирішувати тобі.
— Що це означає? Їй-богу, у голові не вкладається. Маріє, досить уже акторствувати у цій виставі.
— Якій?
— Ха-ха. Навіть якби світ перевернувся, ти все одно не перестанеш грати. Годі! Припини, будь ласка, ми не герої твоїх романів. Я не хочу порпатися в твоєму минулому — просто розкажи мені правду.
Ліза так чекала на зізнання. Насправді вона прагнула почути, що все написане батьком — лише нісенітниця, майстерний маневр, яким Мельник водив його, а розповідь про так звану «дошку вендети», нібито знайдену в будинку Марії Липи, — звичайна помилка. Їй відчайдушно хотілося вірити, що хоч одна людина не зрадила її довіри і що приязнь, яка виникла між ними, не частина підступного задуму, а щира дружба.
Молода письменниця мовчки підвелася й пішла до хвіртки. Ліза проводжала її поглядом, губи мимоволі скривилися в гіркій півусмішці.
— Гарно все обставила, — тихо промовила собі Дяченко й почала перелічувати прізвища: Дмитро Квас, він же Малюк, Томаш Крупа, Тарас Мельник… і, після довгої паузи, — прокурор Савчук.
Важко зітхнувши, вона шепотом повторила:
— Прокурор Савчук. Що ви всі зробили з цією людиною?
Марія, підходячи до власного порогу, обернулася в бік будинку Дяченків і подумала: «Нехай тепер сушить собі голову — що буде далі».
Ліза глянула на столик, де лежала книжка, і раптом усвідомила: «Це пряме метатекстуальне віддзеркалення того, що відбувається в моєму розслідуванні: зрада, зникнення дівчат. Марія ніби інтуїтивно пише ту саму історію, яку зараз розплутую я».  Відкривши книгу, вона зачитала: «Неможливо злічити ціну нашої зради, отож ми з власного бажання занурюємося в найбільші глибини  — у безодню нашої немочі.»

Ліза ще довго сиділа над книгою, коли раптом почула рев мотора. Автомобіль промчав повз її обійстя й затих десь неподалік. За мить лунуло різке скрипіння хвіртки, а потім — голос:
— Ти чого не спиш?
Богдан підійшов ближче: — Вибач… Напевно, налякав тебе.
Вона обернулася і покликала: — Підійди-но сюди.
Він вдумливо стояв на місці, Ліза ледь усміхнулася.
— Ти чого?
— Ближче, кажу.
Уже й нахилився і вона на мить замислилася, вдихаючи ледь помітний аромат машинного мастила.
— Ти забруднився, — показала жінка на його ліве вухо. — Рада тебе бачити… Я хотіла тобі дещо сказати. Що б ти відповів, якби я запропонувала на якийсь час виїхати з містечка?
Богдан одразу всміхнувся.
— Разом? — спитав він із жвавим інтересом.
— Ні. Послухай уважно. Тут дещо відбувається… і мені здається, ти в цьому замішаний, — різко випалила вона.
— Що? Про що ти говориш? Яким чином я? — Богдан присів поруч. — Ти мені не довіряєш. Це… зрозуміло.
Ліза підвелася й попрямувала до будинку.
— Стій! Не йди. Почекай. Я тебе не пущу. Поговорімо по душах — я розповім усе, що знаю. — Він на мить завагався. — Мій батько дзвонив. Хотів, щоб я змусив тебе знову прийти до нього. Бачиш? Я вже кажу тобі все, що знаю.
— Усе? А те, що ти написав Мелик?
— Що?
— Припини. Я бачила ту витинанку в газеті. Чому ти відіслав листа Маргариті Мелик і не кажи, що не надсилав?

— Не знаю… Мені просто спало на думку перевірити її реакцію. Я думав, вона злякається і хоч щось розкаже.
— То ти за нею стежив? І як саме збирався її розговорити… у ліжку?
Від слова « ліжко» Лізі здалося, ніби земля готова розступитися під ногами. «Не поводься як ревнива дівчина», — твердило її раціо, але десь глибоко всередині вона майже прагнула, щоб він зараз вилаявся на неї. Чому вона взагалі думає, що він їх зрадив… хоча ніяких «їх» ще навіть не існувало.
Він лише ледь усміхнувся.
— Ходімо до будинку, а то комарів годуватимемо. Там і поговоримо.
— Я не те мала на увазі…
«Лізо, досить себе топити. Фух, який сором…» — шепотів їй на праве плече хтось — чи янгол, чи демон.
Вони зайшли на кухню. Богдан налив собі чаю.
— Чого ж твій батько від мене хоче? — спитала Ліза, сідаючи в крісло біля вікна.
— Не знаю. Та й знати не хочу. А хто вона?
— Хто?
— Та дівчина. — Він кивнув на фотографію, що виглядала з теки на столі. Богдан дістав знімок і уважно вдивився: коротке чорне волосся, засмагла шкіра, гострий, пронизливий погляд.
— Ти її колись бачив?
— Ні. А мав би?
Ліза знала: говорити не можна. Розповідати не можна. Але слова вже самі зривалися з язика:
— Вона — Мартіна Черна. А також Христина Дума… двадцятирічна студентка.
— Ага… — протягнув хлопець, даючи їй змогу говорити далі.
— Проблема в тому, що Дума мертва. Її батьки виїхали з країни одразу після похорону, і ми досі не можемо їх знайти. А ще одна деталь: ця жінка — чи то тридцяти, чи двадцяти років — розшукувала мого батька. Якось так…
Коли Ліза зрозуміла, скільки наговорила, різко підвелася й пішла до сходів, обернувшись додала:
— Можеш заночувати на канапі.
Уже у своєму ліжку вона ще довго не могла заснути, перебираючи в голові імена: Мартіна, письменниця Марія … Що вони дві хочуть їй сказати?