14

Це боляче, дуже боляче. Морфій та вербена. Саме він, — припустив вампір.
— Будете звинувачувати, жандарме?
— Ох, припини, Станіславе, на це все ще буде час. До нас приєднається панотець. Юначе, дуже важливо, щоб ви використали це інтерв’ю, аби розповісти нам правду. Ми знаємо про ваш роман із попівною, вона дала нам свідчення і тим самим розкрила можливий мотив…
Письменниця зробила невеличку замітку, перегорнувши сторінку, продовжила:
…Він прикипів поглядом до тремтячого в її руках пістолета й спостерігав, як той чимдуж здригається. Ще мить — і вона, либонь, вистрілить у ногу або в руку… ні, у плече, прицільно, щоб якнайбільше боліло, аби він повз по підлозі.
«Чи я б вистрілив, почувши все це в сторону моєї доньки? — на роздумування часу все ж малувато, знав жандарм. — Та я б голову скрутив оцими руками», — поглянув старий на вампіра, потім на свої долоні.
…Попівна металася від безсилля, серце щеміло, і вмить вона заходилася плачем.
«Чорт! Чорт!» — кричав голос усередині старця.
…Мамо! Мамо! /

Марія Липа у своє задоволення декламувала уривок нового роману, підготовленого до вечірнього читання на 12 червня.
— Отже, володарка «слова», фантастичних жанрів і чого там ще, — заговорив голос, — що ти замислила?
Марія кинула погляд у дзеркало: за спиною все ще стояла поява.
— Я читав про це.
— Досить! Припини накидати мені діагноз. Як я вже казала, ти не є людиною великої уяви, ти, Олександре, споконвіку нікчема. Ох, вибач, ти ніколи не міг прийняти того. Яка прикрість… Ух! Скажи правду, просто скажи правду: вона померла через тебе. Ти, очевидно, забув, що саме ти, Дума, мав забрати її додому на вихідні, ти мав попіклуватися про нашу дівчинку. Два дні, два нещасних дні. — Марія придивилася у своє відображення. — Вона була такою спокійною, гарно вчилася, вона була нашою маленькою донечкою. Ти ж сидів у своєму білесенькому халаті, розважав студенток, коли вона помирала…? А що ти зробив?
— Досить уже. Відступи, не будь дурепою. Вважаєш, його донька повторить помилки нашої.
— Цікаво. Он як ти завів. Нічого. — важко видихнула жінка. — Необхідні певні зміни в плані: Богдан виявляється надзвичайно порядним парубком. Терпіння, мій любий, — поправляючи волосся, запевняла Марія. — У мене ще є ідеї щодо розвитку сюжету в цій трійці.
— Наскільки я пам’ятаю, Юстина поламала тобі зуби. Що ж… ти доволі недалекоглядна, — його зневажливе слово кололо все дужче. — І хто з нас нікчемний.

Звук домофону змусив «молоду письменницю» закінчити розмову та почути на додачу: «Вже нічого не поробиш. Змирися».
І найважливіше: це неминуче, Маріє. Послухай свого мудрого чоловіка: закон задіє, що б ти не робила, вони прийдуть за тобою.
Дзвінок усе тарабанив, хтось із наполегливих добивався до будинку. Марія хутко збігла по сходах до вітальні, а затим до вхідних дверей.
На порозі стояв дядько Максим із банкою меду.
— Он, це частування для вашої вечірки. — Діставши книгу з-за пазухи, дядько додав: — Це неперевершено.
— Що? — перепитала письменниця з застиглою посмішкою.
— Ваша книга. Чому вона просто не поцілувала його?
— А?
— Інга.
Марія з Максимом направилися в бік садової лавки, дискутуючи, чому попівна зі Станіславом не призналися, що закохані всі ці роки.
— …Отже, на мою думку, все в гонорі, а… — палко промовляв дядько Максим, — щастя криється в деталях, а де ж відповідальність? Гонор — необхідне зло, я гадаю.

Марія тихенько засміялася, присунулася ближче до Максима.
— Ой, вибачте, я не замислювалася ще й під таким кутом. Але все ж щастя прирівняти до диявола — є над чим задуматися.
Гаряча дискусія про щастя та диявола в дрібницях не закінчувалася.

— Раночко! — дзвінко гукнула Юстина до своєї сусідки.
Дядько Максим граціозним жестом руки привітався до старшої та молодшої Дяченко.
Дівчата сіли в автомобіль і рушили до містечка.
— Мамо, буде правильно, якщо я прийду на вечірку з подругою? — поцікавилася Юся.
Ліза в цю хвилину погодилася, відкидаючи лякливі сумніви. Вона ще передумувала ідею відправити доньку на канікули до колишнього, увімкнувши гучніше пісню по радіо, не відволікаючись від керування автомобілем, Дяченко чекала моменту, аби розіграти цей розділ гарно прописаної помсти її подруги: «Хм, цікаво, як далеко готова зайти ця не прийнята в колах літератури людина».
 У відділенні за своїм зручним столом та доволі гіркою кавою Ліза застановлялася: ідеальний злочин — це той, якого не скоювали, але… що робити, якщо принаймні дві людини, яким ти безпосередньо довіряєш, кажуть протилежне. Жінка глянула на копії листів від Мельника, затим перебрала стопку нерозкритих справ з нульових. Усі ці копії вже давно цвіли в закутках забутих архівів її та двох сусідніх обласних відділів.
— Навіщо він написав листи? — запитала тихенько себе. — Як там було у справі: напад на побутовому ґрунті, не поділили випивку.
Сповіщення на телефон перервало жваву полеміку між думками і словами. Ліза вже мала приступити до обов’язків капітана відділку: підписати документи, направити своїх двох підлеглих на перепідготовку… Ну що ще залишилося, як чекати на результати з лабораторії, які одразу після прочитання нокаутують її.
Уже пополудні Дяченко зібрала свої речі, показавши співробітникам, що вона не повернеться сьогодні до відділу.
— До побачення! — хтось із колег гукнув, коли капітанка покидала приміщення, а та сказала коротке «до завтра».

Відколи? Але вона не могла назвати, скільки минуло часу від смерті батька: років чотири, три, а може більше, либонь менше — занадто мало, аби пройшла злість, що він так рано покинув її, що не розповів усе, що знав, а ще ті листи. Ліза сіла на лавку біля могили. Хтось часто навідувався сюди: свіжі квіти та невеличка лампадка, яка вже зовсім догоріла, але розтоплений віск підказував — хто-небудь приходив незадовго до неї. Незліченні слова підкрадалися з її свідомості, в одну мить мали вирватися, сказати все, виказати. 
Викрикували лише птахи ген вдалині. Вона мовчала. Ця тиша — найдорожча й найважливіша, але така в цю мить непідйомна. 
Легенький лагідний вітерець овіяв її заплакані очі. 
Шепіт.
— Він спочиває, — мовив дядько Максим, — серед своїх друзів: старий Петро — суддя і Катерина Степанівна — наша бібліотекарка, он там неборака Василь — рибак зі стажем більшим, ніж на могилі вибито, — засміявся старий. — Він, певне, і зараз рибалить у водах Стіксу — той курв… пардон, той хлопець у рай точно не потрапив. Скільки розбитих сердець залишив він, Лізо Григорівно!