12

«Реальність можна осягнути з різних точок зору», — спроба осмислити слова Тараса Мельника заганяла Лізу в голод. Бурчання в шлунку не додавало впевненості в її розслідуванні, бо від знахідки на горищі вона відчула, що це справа життя.
— Це все частина карми, але кармічний ворог Маргарити Мелик… — надпиваючи чай зі своєї дещо нащербленої чашки, мовив ув’язнений Тарас Мельник. — Навіть я його не зупиню.
Батько якось сказав Лізі, що велика сила йде поряд з великою відповідальністю. Що ж, він не помилявся. Знову й знову її чуття підказувало: роби щось, поки не пізно.
Схоже, вона довго роздумувала, при цьому поглянула в шибку службового автомобіля. Очі захоплено зупинилися на буйно квітучих клумбах, які хідником підводили до будинку, де з помічником мала заночувати на ці дві доби.
Малий сімейний мотель, який утримувала старша пара, показався привітним — бідняки не обирають такі місця. Байдуже, що думали відвідувачі: споруда дещо застаріла, не технологічна. Певне уявлення мав власник, що вже новий період — з інтернетом і новомодними коктейлями. На вході він попереджав: тут є пляшка старого добротного віскі, недаремна назва і не дещиця того дворянського роду.
— Як на мене, тут доволі мило, — дістаючи свій наплічник з багажника, зауважив Роман.
Старі дещо іржаві шпилі загорожі, буцімто частоколи, що зводили римляни навколо своїх укріплених таборів-каструмів, нагадали Лізі розмову з Мельником, і спогади одразу повернули її в стіни казематів до порушників закону.
— І навіть ти не в силі, — впевнено заявляв ув’язнений, — у тієї дитини є ще час (він і досі називав Мелик дитиною, так, ніби не минуло два десятиліття), можливо, роки, тих, що в мене вже немає. А як настане той день, то мене вже не буде. Скільки я попереджав, вона повинна була поїхати звідси, зробити хоч щось для своєї дитини. Ти ж свою Юсю не даси скривдити якимось бандюкам, а мати Рити не послухала мене, залишилася в тому проклятому місті.
Капітанка Єлизавета Григорівна Дяченко, ще не покинувши виправну колонію, мала це сказати. Вона злилася, що Тарас Мельник так повівся з її батьком, обманув його. Її мозок, як розпалена сталь, що поволі стужа, заспокоюється, присягаючи усім своїм єством любити добро і зневажати зло.
— Я переглянула вашу справу.
Пекучі слова загнали в ступор старця, на якого перетворився в’язень. Тарас стояв, не в силі відповісти. Він лише знав: його не лякає тюрма, його не лякає доля. Його пече та турбує усе ще те прокляте запитання: хто? Нарешті серед тих набридливих звуків — човгання старожилів, крику наглядачів, як на скот у бійні, який пав у цю пору і метушився від розуміння, що застряг на шляху до смерті, — пролунало:
— Справедливо.
— Я честь маю, я знаю, мої слова для таких, як ви, — ніщо, але… але збрехати мені, поліції чи своєму адвокату… А чому ти… — тут жінка вже перейшла на «ти», ніби ці слова її безпідставно, здавалося, доткнули найболючіше, — чому Богдану… — нарешті Ліза це сказала — своєму сину збрехав, чому намагався зруйнувати і йому життя?
— А я зруйнував?! — Мельник поправив манжет на сорочці. — Я любив твого батька як рідного брата, я не міг дивитися, як він поневіряється, і я помилився, думаючи, що, побачивши Богдана, твій батько зрозуміє, що правильно вчинив.
— Шефине, — вирвав голос Старлея Лізу зі спогадів ранкової зустрічі — Григорівно, ви вірите тому Мельнику? Він же не відсилав листи? Він злочинець, йому ж не можна довіряти. Одначе чому двадцять років, та де там — більше, той стверджував, що не винен, а зараз признався і гонорово заявив: вбив Дмитра К. по прізвиську Малюк.
— Думаю… — затягнула паузу капітанка, вдивляючись у будинок, до якого вони наближалися, — Мельник не робив цього.
— Чого? Не вбивав? Писав?
— Думаю, — повторила вона, — думаю, він не відсилав листів, але писав. І з легкою обережністю можу припустити, цей лист написаний задовго до того, як Богдан…
— Богдан? Який ще Богдан? — поцікавився Роман.
— Що?
— Єлизавето Григорівно, про кого йде мова? В справі нема ніякого Богдана.
— Забудьмо. Ти краще розповіси, що у вас там з Ксенією. Моє старання з інтерв’ю принесло хоч якийсь зиск. 
Хлопець зніяковів, забувши про все, що ще хотів запитати по справі, а Ліза лише того й чекала.
«Я чомусь подумала, що він казав правду і про вбивство, і про листи, що не відсилав і не погрожував Маргариті, хоч він зациклився на ідеї пошуку вищого просвітництва і видається поглядом «трішечки надуманим», ніби знечев’я Мельник хапав по фразі з книг, що прочитав», — перед входом у мотель запевнила себе Дяченко.

Заквартирувавши на ці два дні в номері з розкішною панорамою двору, Ліза спустилася до їдальні — сон її не тягнув, сидіти в чотирьох стінах і вчитуватися в стрічку новин вже сил не вистачало. Вона присіла за барну стійку, вдивляючись крізь вікно в далечінь.
Раптом чиясь спітніла рука торкнулася її коліна. Вона міцніше стиснула стакан, піднесла до уст, майже випила, аж тут з’явився її рятівник — непримітний чоловік у класичному, але не дорогому костюмі. Як признався (хоч і збрехав) рятівник, його звати Олег, менеджер середньої ланки.
…Вона трохи постояла в номері, спершись головою об вікно. За вікном розкидався, як на полотні, розбуялий краєвид з літніх клумб, що розцвіли з усією повнотою. Він взагалі не розповів про себе, хоча… чи це було потрібно? Її не зупинила навіть обручка на його пальці, так само як і трюк — підіславши свого друга до дівчини, а потім раптом такий лицарський порятунок. Виходячи з кімнати, Єлизавета сказала: «Передавай привіт другу», — прояснивши, що розкусила його.
За аналіз того, що сталося сьогодні, вона не бралася. Ліза не знала, що гірше: те, що її батько приховав таку інформацію, чи те, що він забрав у хлопця шанс на нормальне життя, надавши Мельнику таку владу. Вже у своєму номері вона прийняла ванну, лягла в м’якеньке ліжко. Їй захотілося з кимось поговорити. Це не міг бути Богдан.
Так, сентимент до нього залишився, але не сьогодні, не після того, що сталося хвилин двадцять тому з чоловіком, який маніпулював за вказівкою його батька.
Усе змінилося. А так заявити вголос, що нещодавно Єлизавета Дяченко дізналася, що її батько займався усиновленням Богдана — саме він підшукав нову сім’ю хлопцеві, — не наважився ніхто. Марія підняла слухавку одразу. Що хорошого в цій жінці — вона завжди знає, що сказати, готова вислухати і не засуджує.
На ранок хтось постукав у двері. Ліза нашвидкуруч одяглася та спустилася до їдальні, де вже сидів її «приятель на одну ніч». Вона лише привіталася з ним, так само як і з іншими гостями мотелю, які неквапливо спустилися.
— Олеже Анатолійовичу, — почав господар, — як ваша наукова праця?
У цей час Ліза впевнюється, що її «друг» виявляється професором кримінального права, який, так само як і вона, приїхав до одного з ув’язнених. (Викрила нашого професора дружина власника мотелю вчора вночі: крокуючи коридором, Єлизавета Дяченко підслухала їхню розмову в ході прояснилося, що професор, як і вона, має спільного «друга» в місці недалеко звідси.)
Чоловік дав знати, що все чудово. Тоді господар заговорив до Дяченко:
— Пані Єлизавето, ви з вашим помічником зробили нам таку честь, завітавши до нас. Ваш батько, вічна йому пам’ять, завжди зупинявся в нас, він не раз за сніданком розговорився: яка розумниця в нього дочка! Вихваляв, що ви маєте керувати відділком, і я бачу, не помилився.