11

 Свобода, свобода! — кричала кожна клітина дівчинки.
«Так, — роздумувала Юстина, — через три дні канікули, і мати зірве пута заборони на відпочинок із подружками».
Не те щоб дівчина вже на повному старті збиралася бігти на вечірку в перший свій вільний день після несправедливого, так, саме несправедливого покарання — в цьому вона не сумнівалася ні на йоту. «Як можна так суворо карати, коли ти, мамо, у моєму віці вже бігала на побачення з хлопцями!» — додала вона ще двічі, уточнюючи про побачення, і проговорювала це все в собі.
— Добрий вечір, — почула з порога голос їхньої сусідки дівчинка.
Юстина підкралася до дверей, приклала вухо до щілини й намагалася розібрати слова матері та Марії. Коли почула прохання, хотілося танцювати від щастя. Це був ідеальний подарунок на кінець навчального року: покарання закінчилося, мати їхала у відрядження аж на три дні і, на диво, не відправляла її до бабусі, як зазвичай, а залишала з сусідкою. А коли молода письменниця добре продегустує подарунок одного зі своїх шанувальників, Юся крадькома вислизне до подруг, а вже над ранок, коли ще Васько (півень дядька Максима) не проспіває, вона повернеться в своє ліжко.
Так, складався ідеальний план.
****

Коли Мельник розплющив очі, дебела рука тримала його за горло, а один пожовклий зуб шкірився в мовчанні.
Тарас знав, що цей час настане. Він не був святим — щоб вижити за ґратами, не раз доводилося постояти за себе.
— Не треба, — прохрипів Мельник. — Ти не хочеш цього робити. Не псуй собі карму.
Перші три роки свого ув’язнення Тарас лише захищався: міг махнути кулаками, коли треба, підкинути грошенят, дістати цигарки. На перший позір у кримінальному світі його ніде не видно — він такий, як усі: невинний, якого несправедливо засудили. Час брав своє, а стара, ніким не відвідувана тюремна бібліотека відкрила інший світ і навіть шлях для тоді ще молодого хлопця. Почав він із класиків і релігійних творів. Спершу дістати нові книги здавалося непідсилу, згодом стало легше, позаяк міжнародна організація, яка не скажеш, щоб радо відвідувала таке місце, як виправна колонія, брала гроші з фондів і мусила показувати свою діяльність. Тож Мельник на той час уже добрався до розуму, трішки пізнав світ і користувався цим шансом: благодійники надсилали книги в бібліотеку, а той ревно поглинав їх, як теплі пиріжки на вокзалі. Одначе він прочитав про карму і загалом дізнався слово «джайнізм» та принцип ахімси, тобто утримання від заподіяння шкоди всьому живому, — і все змінилося.
Безстрашне вдивляння в лице смерті, що прийшла в образі беззубого чоловіка (гаразд, з одним зубом) — його давнього співкамерника, — злякало того, і він полишив Мельника.
Тарас підвівся на ноги. Нападник підтюпцем забився в кут, як перелякане звіря.
— Но-но-но! — Мельник реготнув і, передумавши, підійшов до вікна, показуючи, що не нашкодить своєму нападнику. Зробив легку руханку, розминаючи спину й плечі. Він поводився так, наче знав, що сьогодні виграв ще один день.
«Усі душі є могутніми і досконалими, але через невігластво душа ототожнює себе з матерією, тому виникають усі її біди», — це перші слова за ті роки, відколи Мельник не бачив свого друга Максима.
Дядько Максим на чортову дюжину літ старший за Мельника. Старий присів, потер носа, зітхнув:
— А-я-я. «Люлі-люлі, дитя спать, мати одна, батьків п’ять.» Постарів ти, спортсмен. Видихнувся. Чого звав? Я приглядаю за твоїм малим і його жінкою, прости Господи.
Мельник мовчав, уважно слухав.
— Ця його поліціянтка… — чоловік усміхнувся, підкрутивши дивацько стирчаві вуса, — недалеко впало яблуко…
— Фразеологізми не твоя стихія, — перепинив Мельник. — Приведи мені ту дитину.
— Яку?
— Дівчинку того…
— Брате, ти вже геть з глузду з’їхав з тим своїм пошуком дзен, — поіронізувавши, підвівся до виходу дядько Максим.
— Зачекай! Я хочу.
— Ні, навіть не проси, я не зроблю. Ти розумієш, що Маргарита Мелик так само постраждала, як твій син, і те, що ти їй розповіси, лише нашкодить їм обом. — Дядько витяг із кишені маленьке колечко з дитячого іграшкового набору. — Це я знайшов у гаражі в твого сина. 

Сторожовий перервав розмову старих друзів, пояснюючи, що начальник тюрми хоче бачити в’язня.
Мельник, ідучи холодними коридорами, перекидав подумки слова «занадто мало часу». У всьому тому міркуванні його ще й голод діймав.
У темних надрах колонії, де час тягнеться, як ланцюг на ногах, коридори простягалися безкінечно вузькими лініями з облупленою фарбою на стінах — сірою чи брудно-зеленою, бо саме такий колір міг дістати наглядач за копійки. Старий Дяченко не раз звідав і ці блоки, і вслухався в ті багатостраждальні стіни. Підлога, викладена потрісканим бетоном, гула під кроками ув’язнених, що йшли строєм, опустивши голови, під пильним оком вартових. Вікна, якщо вони й були, ховалися за гратами, пропускаючи лише тьмяне світло, що робило кожен поворот схожим на лабіринт із Мінотавром. Повітря стояло важке, просякнуте запахом вологості, дезінфекції та відчаю, а десь у далині лунали металеві клацання замків і приглушені голоси — шепіт тих, хто наважувався порушити тишу. Коридори з’єднували блоки, де підслідних тримали окремо від засуджених, і часом на стінах виднілися плакати супергероїв — ніби нагадування про нереальний всесвіт за мурами, але для в’язнів це були лише мовчазні свідки їхньої долі.
Ліза, ідучи, роздумувала, що, можливо, когось і за її допомогою посадили сюди: один її розчерк пера, і з великою ймовірністю ти вже в цьому закритому світі.

***

Минаючи їхнє обійстя, дядько Максим знав, що закон не ідеальний, але був безмежно вдячний, що адвокат захищав тих, кого він сам не зміг захистити. Можливо, вони більше ніколи не зустрінуться, адже такі, як він, не потрапляють ні в рай, ні в пекло — такі, як він, снують десь у чистилищі, — думав він. Проте добре пам’ятав обіцянку, дану десять років тому: «Григорію, давай більше не сваритися».
Тоді вони стояли на березі їхнього озера, і озеро невловимо брало своє. Стоячи там, дядько Максим напружував адвоката:
— Гей, ти, гімнюк малий, що ти задумав? Ти захотів першим туди? Ти справді вирішив умерти? Добре. Давай, це такий твій спосіб узяти відповідальність на себе.
— Я йому й руку подавав, — доводив адвокат Дяченко. — Я не можу захищати, закон порушивши.
— Краще порушити правило як адвокат, ніж тікати боягузом. Я хочу, щоб ти звільнив хоч одного невинного. Це буде твоє завдання на завтра. Іди працювати.
Дядько Максим крутнув кермо, усміхнувся і повернувся до своєї роботи. Лампочка «Вільне таксі» загорілася.