10

«Далебі, про такий ранок я просто міг лише мріяти», — пробує він усміхнутися, але робить це якось так силувано, що жінка, яка ступила крок до нього, радше пошкодувала його вчора — це відчуття не відпускає. Хоча йому вона всміхається.
Грюкання внизу у передпокої і тонкий дівчачий голос пожвавили витання в хмарах Богдана.
— Мамо, я вдома! — Юстина поволі стягла свій ранець і голосно запитала матір з порогу вхідних дверей: — Будеш каву?

— Поквапся, — поспішала Ліза, — мені на роботу, а тобі…
— А мені нікуди, — потягуючись на просторому ліжку, запевнив дещо смішкувато розкудланий чоловік. — Я просто…
— Знаю, — усміхнувшись, загамувала запал Ліза. — Ти сам собі начальник, але вилежуватися… — жінка накинула верх своєї форми. — Не хочу, аби донька собі чогось зайвого попридумувала.

Ворожо Юстина до Богдана уже не ставилася, бодай прийняла той факт: мати та батько не зійдуться, тепер вони житимуть по-різному. Хіба що на літо вона поїде до нової сім’ї батька — так по телефону запропонувала нова дружина батька — Галина. У їхньому спілкуванні на відстані, либонь, дівчинка визнала Галину.

Ліза сіла в автівку, згадала слова матері про відповідальність, крутнула кермо в бік найближчої аптеки.
Будівля понуро, наче наближалася до жінки, немовби витягуючи її проступок на поверхню. У тому місці вона намагалася зберігати розум ясним. Перед дверима почала вагатися, намагалася поводитися порядно, мовби важелі правосуддя перехилялись не в її бік. Вона понад годину відчувала незнану до цього накочуючу провину, ніби зрадила когось, а може себе, саме зараз хотіла лише пошвидше прийняти таблетку.
— Скільки часу минуло від незахищеного статевого акту? — як завжди не пощастило: її однокласниця — тутешня аптекарка — задовольнила свій гешефт (замість належних пігулок жінка підсунить Лізі вітамінки — це зроблено за наполегливістю свекрухи).
— Ти даси мені ліки, — буркнула Ліза під ніс, не пригадавши, звідки бачила це лице.
Грубості в словах Дяченко її недавня однокласниця не оцінила.
Проковтнувши пігулки, Ліза подумала: «Чорт, чорт… Ще бракувало небажаної вагітності» — і рушила в бік відділення поліції.
Аптекарка з похмурим обличчям дуже чітко уявила собі таку ідеальну Лізу і її пошановувачів, як ті взнають, що ідеальна матір та поліціянтка нагуляла собі бастрюка. «Цього разу не знайдеться такий Михайло, який припадає тобі до ніг, взнавши, що ти завагітніла. Цього разу ти отримаєш сповна», — сказала вона у своїх дещо розпалених думках і взялася за телефон та відзвітувала своїй подрузі (колишній свекрусі Лізи) про виконану місію.

Дяченко довгенько пробула у відділку. Повернувшись близько сьомої, вона з апетитом узялася за обід, який Марія приготувала для своїх улюблених сусідок. Старанно поглинаючи обід, жінка поринула ту мить до народження доньки. Тоді мати завела таку розмову:
— Ти говорила з Михайлом? Розумієш, доню, він дбає про тебе.
— Мам, він просто відвернувся. Усі на роботі вже прощаються зі мною, типу «бувай, гарної тобі декретної відпустки». І чому вони так думають? Бо матір Михайла усім розповідає… Вони просто хочуть, щоб я сиділа вдома з дитиною. Він не хоче, щоб я працювала, не кажучи про навчання в Нацполіції. Але я не хочу бути домогосподаркою з двома чи трьома дітьми. Я маю скласти екзамен.
Сповіщення на телефоні про завтрашню заплановану зустріч у колонії з Тарасом Мельником повернуло Лізу в сьогодення перед порожніми тарілками.
— Мій батько щось розкопав і щось таки приховав від системи порядку, у цьому я ніскілечки не сумніваюся.
— Нісенітниця! — зронила «молода письменниця». — Про безстрашний характер твого батька хіба ледачий не знав.
Ліза слухала подругу, а відчуття штовхало її в клітку з невидимими ґратами із розумінням, що ще поступ назад, і вона впреться плечима в стіну. Навіть незаангажований спостерігач, побачивши таку повну скруту її батька, дійшов би правильного висновку. Жінка побоювалася, що її подруга, можливо, підкохувалася в її батька, але швидко відкинула цю думку, бо вони ледве знали один одного, познайомилися за рік до його смерті, та й він уже почувався в плачевному стані.
***

Він ударив раз молотом, і тиньк осипався зі стіни до самої цегли. Пил здійнявся на все приміщення, вапняно-бетонна суміш огорнула його обличчя, одяг і все довкола. «Так, це не зовсім те, що я хотів», — одразу зрозумів Богдан, але прибравши, ця крихітна кімнатка цілком годилася для комори, бухгалтерської, їдальні і ще бозна-чого. Одним словом, ця кімната цілком придатна для облаштування скромного кабінету, відділяючи її від самої майстерні, слугуючи кутком затишку від гуркотіння двигунів, рипання та інших звуків крутіння гайок, забивання втулок і шипіння ременів генератора.
За вхідними дверима вкотре почався скрегіт. Вовтузіння по той бік не припинялося, до нього домішувалося ледь помітне для вуха скиглення. Він вкотре заглянув за двері — там, як і першого разу, нічого. Лиш крик ворона, що повернув Богдана до нагальніших справ.
Раптом скрегіт зник. Хлопець кинув погляд на купу мотлоху, нахилився — незрозуміла коробка почала оживати.
— То хто там?
У відповідь він лише відчув легкий подих вітру, що пронісся по його обличчю.
Він вкляк, обережно відкрив коробку. Круглі очиська благально дивилися на нього.
— То хто такий у нас підкидиш? — усміхаючись, узяв він чорне, як вугілля, цуценя. — То ти у нас дівчинка чи хлопчик?
Рекс показав одразу свій характер, цапнувши свого рятівника за лівицю.
Богдан поспіхом кинувся до гаража, дістав із холодильника коробку молока й налив у тарілку. Цуценя хлибало, не звертаючи уваги на чоловіка, який вдивлявся так, ніби це не маленька собачка, а єдиноріг — щось нереальне й надзвичайне. Нічого лукавити, Рекс показав свою значущість із перших днів, як зрозумів, що то тепер його територія.
***
— Старлей! — вигукнула Ліза, замикаючи дверний замок свого авто. — Маєш хвилинку?

— Для вас завжди, — захотів улестити начальниці Роман.