9

Мами все бачать.
Як би сильно не приховувала Юстина таблетки, Ліза все ж таки їх знайшла — і це перші тривожні дзвіночки, про які жодна мати не захоче дізнаватися щодо своєї п’ятнадцятирічної доньки.

— Мамо, — заговорила Ліза, витягнувши з кишені халата протизаплідні пігулки, — це я знайшла у доньки.

Мати Лізи взяла упаковку, уважно поглянула:  
— Так, моя донька безвідповідально ставиться до свого життя, зате онучка розумна.

— Мамо, ти думаєш, що сарказм — це найкраще рішення?

— А що ти хотіла? Вона ж усе копіює. Не ти привела шугая, чому і їй не спробувати?

Донька вибігла на поріг вхідних дверей, тримаючись за одвірок, розглядала, як лелека літає над її головою. Дідусь, згадала Ліза, розповідав: як так птах кружляє над оселею, там скоро може з’явитися немовля. Блакить неба дивилася на неї, у повітрі відчувався запах літа, гарячого повітря й аромат достиглої суниці.
 У неї не було дієвого аргументу, щоб парирувати матері, бо ж та завжди права. Що толку?
 Свист чайника пробудив Юстину зі сну, і дівчинка спустилася сходами на кухню.

— Чаю? — бабуся підняла чайник. — Може, кави? Бачу, ти у нас вельми доросла.

— Можна чаю, — тихенько попросила дівчинка. — Мама злиться за вчора?

— Хто тебе привіз? — повернувшись на кухню, спитала Ліза.

— Дядько.

— Хто? — уточнила бабуся.

— Дядько, а хто ще.

— Не називай його так, — перебила їх Ліза.

— А як мені його звати? Богдан? Я не хочу, щоб мої подруги висміювали мене… — дівчинка всілася на табуретку, тримаючи ноги, затиснені руками, до грудей. — Ой, ну ви зрозуміли… Ти з ним зустрічаєшся і…

— Я не… — Ліза зупинилася, подумавши: «Що я роблю?»

— Чому ти його прогнала? — заскочила донька таким питанням. — Він мені подобався. І Марія приходила до нас, завжди допомагала з обідами й вечерями. Поверни Богдана.

— Дівчата, що у вас відбувається?

— Йой, маму не починай, — зупинила Ліза, опісля глянула на доньку з гримасою, наче з’їла кислий лимон. — Збирайся, поїдемо до бабусі.

— До бабусі? Ні, вона знову затіє зустріч для стареньких у Світлиці. Мені набридло: то їм подай, та вони такі нудні, а в тридцяте читати «Маленького принца» — я вже на пам’ять вивчила. Я покарана.

— А ти як, дитинко, думаєш?

— Каральне правосуддя без сенсу. Я як раб на галерах, — надпивши чай, утрирувала Юся.

— Давай біжи, одягайся, — наказала бабуся.

Дівчинка не поступилася ні на крок.

— Що ж, панно, ви нам заважаєте. Ваша присутність тут — верх нахабства й пихи.

— Справді? — оторопіло вигукнула дівчина.

Ліза підморгнула, і донька побігла до своєї кімнати.

— Мамо, я боюся, цей світ небезпечний, вона ще надто мала. — Ліза опустила голову, намагаючись викоренити міф, що діти не дорослішають.

Вже в автівці, по дорозі, спершись на дверну шибку, дівчинка почала виговорюватися:  
— Я не знала, що так станеться. Ми лише пішли на вечірку… я-я…

— Юсю, світ не крутиться навколо тебе.

— Але це не моя вина. Вони мені не друзі, то Вероніка…

— Не випробовуй моє терпіння. Юстино, далі так не буде. Захотіла — біжиш до батька, то до Богдана, то до бабусі. Мій терпець уже на межі. Треба розуміти, з ким ідеш і куди. Ці вистави, маніпуляції… Думаєш, я перестрибнула свої пʼятнадцять? Ці кіношні трюки, давай закінчуй. Від сьогодні до кінця навчального року: школа — дім і ніяких подруг.

— Але ж мамо…

— І Богдан — він тобі не друг, ти це розумієш?

— Певне, він твій друг. Хлопець, — обережно додала дівчинка.

— І не мій друг і… З нинішнього дня — лише ми обоє в цьому світі.

Коли врешті Ліза охолола, вона подивилася на доньку: ще така мала дівчинка.  
«Не дорослішай так швидко, будь ласка».

— Послухай, доню, я теж намагалася показатись такою бунтівною дитиною і…

— Ти шкодуєш, що я з’явилася, я ярмо у тебе на шиї, я це знаю, — опустила очі донька.

— Ні-ні, дитинко.

— То чого ти… Я ж не зустрічаюся з хлопцями, — почала постукувати пальцем по вікну дівчинка.

Ліза перевела погляд на доньку.

— Мені вони не подобаються, — відрізала Юстина. Говорила вона цілком серйозно, але обличчя справляло враження маленької дівчинки з рожевими бантиками.

— А? — застрягло як кістка в горлі у Лізи.

— Ні, мам, я… не в тому сенсі. Мені подобаються хлопці, це точно, але… не такі, яких я знаю, розумієш. Вони всі однакові.

— Ага. То хто твій ідеал?

— Дідусь. 

— Мій батько? — ледь не закашлялася Ліза. — Та він…

Як сприйняття доньки та онуки кардинально відрізняється. Донька останні роки бачила лише слабкість свого батька й осуд з його боку до неї, натомість Юстина бачила повагу, розум і захист.

— Він нас оберігав, — почала дівчинка.

— Що?

— Як ті дядьки з’явилися, він лише слово сказав — вони втікали, як куций від вовка.

— Про що ти говориш? Коли таке?..

— Не пам’ятаю… Ти, здається, пішла на лекції, точно, ти екзамен складала. Тато поїхав якийсь контракт готувати в Бельгію. Тоді вони й з’явилися. Дідусь зі мною лишився наодинці, приглядав за мною. Було круто: ми поїхали на морозиво, та на каруселі, і в парку качок годували.

Під’їхавши до Світлиці, Ліза з донькою вирушила на зустріч зі старенькими. Таку зустріч щонеділі організовувала свекруха (колишня) для самотніх людей поважного віку, де волонтери, здебільшого школярі, могли поспілкуватися, пограти в настільні ігри. Старша пані, що так любила книгу «Маленький принц», уже чекала на Юстину. Старенькій подобався голос дівчинки, коли та виразно читала, він нагадував їй онучку. Про ту трагедію вона воліла не згадувати, але двадцять один рік тому, серпневого жаркого дня, нещасна дівчина утонула в озері.

— Бабусю, — зацвірінькала Юстина (вона тут усіх жінок кликала бабусями, а чоловіків — дідусями), — почитаємо?

Старша пані у своїх скоцюрблених руках тримала тоненьку книжку. Юся присіла поряд і почала:  
— «Коли мав я шість років, у книжці під назвою “Билиці” — там про тропічні ліси розповідалося — побачив якось химерний малюнок. На малюнку здоровезний удав ковтав якогось хижака. Ось копія того малюнка.»