8

Іноді балачки були єдиним варіантом робити справу. Ксенія сиділа за столом. Перед нею присіла жінка, якої вона раніше ніколи такою не бачила: Ліза прийшла не в поліцейській формі, а в темно-синьому платті на сантиметр нижче колін, на підборах, з елегантною сумкою, волосся зібране в акуратний пучок, що відкривав обличчя та сережки з перлинами.

— Пані Єлизавето, — привіталася журналістка, — познайомтеся з моїм асистентом Василем Олійником.

Чоловік, що стояв ліворуч від неї, привітно махнув рукою.

— Вітаю, дозвольте… — Він намагався прикріпити мікрофон до коміра її плаття. — Ось, готово.

— Капітанко Дяченко, — почала кореспондентка, — ми отримали чимало скарг про те… — Дівчина передихнула, замислилася. «Починати зі скарг — не найкраща ідея», — подумала вона, намагаючись виправитися. — Важко знайти правильні слова, які б показали успіх реформ у поліції. Ми розуміємо, що становлення «нової» поліції ще перебуває в зародку.

Асистент знизав плечима: 
— Перепрошую, щось зі звуком, — навмисне втрутився в розмову колеги, бо та, очевидно, зіпсувала все з першої ж хвилини їхньої зустрічі.

— Реформи… — почала Ліза. — Важко налагодити все одразу, на жаль, це не точна наука, — усміхнулася вона. — У них чимало неоднозначностей, якщо бути чесною, багато кроків навмання. Але залишити все як було ці тридцять років — неприпустимо. Стара радянська система продовжувала знищувати людей. І ми готові до змін, маємо вже деякі результати: люди почали нам довіряти. Усе починається з маленьких кроків.

— Ви недооцінюєте себе, — Ксенія вдалася до компліментів. — Усі сусідні відділки, які я вивчала, справді пасуть задніх, у нас злочинність у рази зменшилася за минуле пʼятиріччя.

Василь кивнув. Кореспондентка продовжила: — Мені потрібно почути вашу думку. Ви бачили цифри розкриття злочинів у нашому районі. Що скажете?

— Звісно, певні результати є, — відповіла капітанка. — Ми спостерігаємо різке зниження тяжких кримінальних злочинів, але дрібні крадіжки залишаються.

Уся розмова тягнулася більш-менш безнапасно аж до єдиного запитання, яке розсмішило Лізу:

— А що, він справді закінчений негідник? — не вгавала журналістка (здається, вона вперше захотіла розкрити справжню мету цього інтерв’ю).

— Ба навіть гірше, — авторитетно заявила Ліза. — Чепурний, гострий на язик лобуряка з можновладними замашками, породистий екземпляр… Такі, якщо не волочаться за жінками, то колекціонують антикваріат або машини, і при цьому не шкодують грошей ні на одне, ні на інше.

— Ви розумієте…

— Усе я розумію. Ваша газета… — Ліза демонстративно заклала ногу на ногу. — Михайло та його батьки вливають чималі кошти у так званий фонд, тож ви не напишете — ваш редактор не пропустить. А дифірамби від мене ви не почуєте. Що вона… (свекруха) прости Господи хоче: депутаткою стати чи головувати в районі?

Але в голові наче змії повзали, лоскотали — «Це не твоя справа, Лізо». Вона кивнула, підняла руку з грошима, кличучи когось із персоналу ресторану. 

Інтерв’ю завершилося: асистент уже збирав обладнання, гроші лягли на тацю (інтерв'юерка не дозволила Дяченко оплатити рахунок), і не гаючи часу вони рушили до виходу, залишивши Лізу наодинці з офіціанткою. Дівчина з тацею стояла й дивилася на елегантну пані (певне Ліза справді в цивільному здавалася не тутешньою), наче перед нею з’явилося мариво.

— Ви… ви не знаєте, де можна знайти Михайла? — почала дівчина у фартуху.
— Кого? — перепитала Ліза. 
— Друга адвоката Дяченка.

Від того, як ця дівчина зморщила чоло, Ліза зрозуміла: вона кепська офіціантка. Але чому вона розпитує про її батька і колишнього чоловіка? Про це Ліза й запитала. У відповідь лише пролунав сторонній звук із сусіднього столика.

— То ти, бува, закохана в нього? — вдруге спитала вона в офіціантки. 
— Що? 
— У Михайла.

Ліза допила свою каву. Щось у цій «офіціантці» здавалося дуже дивним.

Дівчина розсміялася. 
— То ви подумали… Ні, аж ніяк. Ваш чоловік… 
— Колишній. 
— Так, ваш колишній… був другом мого батька, як і адвокат. Мій тато просив перед смертю, щоб я поговорила з Григорієм та Михайлом. 

— Батько помер, а чоловік, як я вже уточнила — колишній, тому шукайте його самі. 

— Що? Ні-ні! Е-е пробачте… — вигукнула дівчина, тікаючи.

За другим поворотом уже здавалося, що Ліза наздоганяє незнайомку, як раптом каблук застряг між бруківкою, і вона гепнулася просто на коліна. Біль у щиколотці прийшов не одразу. Спершу вона намагалася піднятися: «Чудово, — промайнуло в голові, — от і зіпсували мені день».

Доброзичливі перехожі оточили її й повністю перекрили поле зору, заступивши собою той напрямок, куди побігла втікачка. 
— Пані, у вас усе добре? — заголосили охочі допомогти. 
— Так, — Ліза підвелася. — Я в порядку. Дякую.

***

Богдан розкладав інструменти по своїх місцях, дрібні гайки й болти розсортовував по розмірах у кожну окрему посудину. Робота, що потребувала уваги й безпосередньо терпіння. Надокучливий рингтон на його телефоні зачепив не лише барабанну перетинку вуха, а й останню нитку ще цілого нерва. 
«Най тебе…» — пару хвилин матюкався він і врешті протягнув: — Алло.

Дівчинка не плакала, хотіла показати, що не плаче. Сумним, можливо, більше наляканим голосом вона впрошувала, щоб він її забрав.

Богдан не одразу знайшов де той будинок, але сині маячки, які прямували в сторону, куди й він мав їхати, красномовно говорили, що годі чекати чогось хорошого.

Кіпіш, що стояв на подвір’ї, можна було хіба що порівняти з бійкою двох півнів у курнику, де збоку — купа клекотливих гусей і лайлива собака, яка чи то намагається їх розігнати, чи то просто обсідає. 
«Малі віскряки понапивалися і почали доводити, хто крутіший», — буркнув до Богдана хтось із дорослих, хто, так само як і він, прийшов забирати свою кровинку.

Як тільки поліціянти вгамували дітей (більшість із яких чкурнула, щойно уздріли патрульних), Богдан поїхав уздовж вулиці шукати свою «принцесу».