6-7

6
Тиша. Для когось тиша — це полегшення, а для когось — тривога. Для Тараса Мельника вона була густою смолою, що засмоктувала в клітку два на чотири. Чоловік сидів на ліжку, перебираючи в руках пожовклий і добряче затертий клаптик паперу. З-за пазухи сірої тюремної спецівки він дістав фото жінки: рудоволосої, з приємним поглядом, що застиг у часі. Вона була при надії, великий живіт прикривало рожеве плаття до колін, груба коса спадала на груди, а на губах — красива білосніжна усмішка, яка не сходила зі світлини.

Важкі скрипучі двері розірвали спокій. Зі знервованим, лихим голосом увійшов сторожовий пес, так ув’язнені зазвичай називали працівників пенітенціарної служби.

— Пане Мельник, там до шефа прийшов запит на зустріч з вами та детективом…

Охоронець, здається, задумався, пригадуючи, як того детектива звати. Тарас знизав гострими худими плечима.

— Послухайте, це ж цілий начальник відділку, — продовжив охоронець.

Мельник лише підняв очі на людину в погонах і знову заглибився в споглядання знімка.

— Дяченко, — нарешті осяяло сторожового.

— Дяченко?

В’язень відірвався від фотографії, повільно підвів голову, але відповіді не дочекався одразу.

— Ага, — нарешті промовив охоронець.

— Не може бути. Що, привид? — поіронізував Мельник. — Привиди зі мною говорили, хм… але не через начальника.

— Який ще привид? Єлизавета Дяченко.

— Донька адвоката? Ах… — з насмішкуватою, навмисне нахабною зухвалістю продовжував ув’язнений.

— Не валяй дурня. Думаєш, я з тобою буду панькатися? Як би не так! Я лише попередив, сам Сергійович звелів.

Ув’язнений встав, підійшов до столика, намертво прикрученого до підлоги, узяв папірець і простягнув його охоронцеві: — Буду вдячний, якщо передасте своєму босу.
Потім тихо повернувся на своє залізне рипуче ліжко.  
«Alea iacta est. Жереб кинуто», — пробурчав він собі під ніс.

7

Коли Старлей відчинив двері й увійшов у напівтемряву кабінету начальниці відділку, екран комп’ютера на столі ще не світився, та холодок не пробіг по його спині. Він міг би присягнутися, що правильно узгодив дату інтерв’ю, але коли побачив повідомлення в якому журналістка ще раз уточнювала годину й день, усе всередині забурлило. Єдина, так би мовити, лажа полягала в тому, що його начальниця зараз у відпустці, і витягати її на інтерв’ю, очевидно, було неприпустимо.

Друга причина неспокою — суто особиста. Роман не хотів скасовувати інтерв’ю. Думка про зустріч із дівчиною, на яку задивлявся ще зі шкільних років, приємно зігрівала йому душу. Хлопець сперся на спинку крісла, відвів погляд від монітора й узявся за телефон. Дяченко не те щоб прагнула розмови з журналістами, у неї все заплановано по пунктах: по-перше, відпочинок, далі наведення ладу в городі і, найголовніше, розмова з Богданом. Але все-таки погодилася.

З грудей молодого помічника вирвалося зітхання. Його самолюбство було повністю задоволене, він знову дивився на екран смартфона, де з веселою тональністю підтверджував узгоджений час інтерв’ю. Юнак заглибився в споглядання дівочого обличчя: «Ми з нею повечеряємо в тому новому чудернацькому ресторанчику».

У його уяві мрії про майбутню вечерю плуталися з думками про те, що йому варто підготувати деякі матеріали для інтерв’ю, аби Дяченко не злилася занадто сильно. Він, безумовно, не вважав, що шефиня може припуститися помилки чи здатися простачкою; навпаки — був певен, що вона блискуче впорається. Але саме він допустив таку ситуацію. Підготовка можливих відповідей на поширені питання була для нього актом вимолювання довіри в начальниці.

Старлей під’їхав до будинку капітанки на своєму старому мотоциклі, тому самому, на якому в підлітковому віці заїжджав за друзями на футбол. Щоб почати розмову, йому довелося зібрати всю свою мужність у кулак.

Ромко почухав вухо великим пальцем, зиркаючи на прочинені двері будинку і на шефиню в запасці та рукавицях. Ліза згадала: він завжди так робив, коли про щось думав, ця звичка ще зі школи залишилася. Часто саме таким вона його й бачила, коли батько (адвокат) готував його до іспитів в академію Нацполіції. Ось і зараз він метушився, як хлопчик, який явно чогось дуже хоче.
 — Єлизавето Григорівно, — боязко протягнув Старлей, — я підготував деякі матеріали, усе узгодив. Ксенія не випитуватиме настирливо, тож…

Ліза усміхнулася.

— Будеш чаю? — запитала вона.

Роман подумав, що може лишитися з носом, а не з омріяним побаченням, якщо сьогодні все пройде неідеально. «Якщо вона передумає…» — крутилося в голові. Це дуже велике «якщо», але сидіти склавши руки — можна здуріти. Він кивнув, підтверджуючи, що вип’є чаю.

— Але справді принадна дівчина, ця Ксенія. Я певна, що вона закохана в тебе, — усміхнулася жінка, подаючи горнятко. — Не хвилюйся, я ж казала, що поговорю з нею.

Романові ланіти вмить побуряковіли, а сам хлопчина ледь тримався на ногах. Ліза не розуміла його боягузтва перед нею. Вона не вважала себе суворим керівником, але й не дозволяла вилізти собі на голову.

Того дня, коли почалися розмови про її підвищення до керівниці відділку, Лізі стало по-справжньому страшно. Вона притулилася до того, хто сидів поруч, а це була мама Романа, того хлопця, який так лякливо намагався вмовити її дати інтерв’ю. Страх відлетів кудись далеко разом із невпевненістю, натомість прийшло розуміння: вона справді впорається. Тоді старша колега обійняла її, підтримала, і вона нарешті усвідомила, що заслужила цю посаду.

…Сідати в автобус Ліза не збиралася. Наступний буде за пів години, а до Лісної можна дістатися пішки за двадцять хвилин, якщо бігом. І вона побіжить, бо ця п’ятниця — усе, що в неї є. Юстина повернеться зі школи не раніше четвертої. Марія взагалі не прийде: каже, що її запросили погостювати кілька днів у подруги Меланії з Жовкви. Перш ніж увійти до майстерні, Ліза зазирне до маленької ятки з їжею, прихопить два судочки: картоплю і щось м’ясне.