5

Дяченко рахувала подумки сходинки, ступаючи східець за східцем. Шум вулиці та сирени патрульної машини нагадували, що вона ще в цьому місті і жива. Вичавлена, як квасне яблуко, але жива. Вдихнула на повні груди, злегка натиснула на клямку, відчинила двері: «Ну що, до роботи», — вговорила врешті себе. 

Усередині старого, ще з шістдесятих, одноповерхового будинку ніде голці було впасти. Слуги порядку посходилися на ранкову нараду. Крім працівників, ще й відвідувачів нині назбиралося. Одні писали скарги, як під копірку, інші кричали, що штраф завеликий. Другі з тлумаками метушилися до реєстрації, одним словом — сезонне загострення, як дали назву старожили цього дому. І на додачу інспектори з пожежної служби злетілися. 

— Де ж так годиться! Всі одним духом дихаєте. Запроданці, — верещав голос, який не відразу можна було розібрати: чоловічий чи жіночий. — Мої батьки палили сміття з городів, а тепер щось повидумували. Стару людину по відділку тягати. Та держава сходить на пси! А депутати… жирують! 

Хтось кивав на знак згоди. 

— Та вам насрати! Чому ніхто нічого не зробить із тими собаками?! — кричав сивоволосий пан зі стрижкою, як у студента, на поліціянта.

Дяченко пройшла манівцями до свого кабінету, чуючи, як колега заспокоював гамірного відвідувача: — Пане, ці собаки у вашого сусіда на ланцюгу. 

— Ви ні чорта не робите! — не стихав той уже при виході з відділку. — Вони гасають на вільному вигулі. 

Уперше за майже чотири роки капітанка Єлизавета Григорівна Дяченко показала себе перед підлеглими як справжня начальниця відділку (зачинилася в кабінеті та наказала строго: «Не турбувати!»)… Ну… як бос або шериф містечка, як у тих старих фільмах: револьвер на поясі, значок, лиш без ковбойських чобіт та ноги не закинула на стіл. Ніхто не ставив під сумнів її повноваження. Усі працівники відділку розуміли, що кращого кандидата немає: по-перше, вона мала відповідну освіту, а по-друге, і головне — вона людяна. Якщо потрібна допомога — двері завжди відчинені. Її дім, ще від старого Дяченка, лишався, на думку місцевих, прихистком для знедолених.
 Саме зараз у своєму кабінеті Ліза оглядала кожен куточок, перебираючи в руках лист, написаний Богданом до Мельника. Їй як ніколи захотілося обговорити з батьком його слова. Не те щоб у них із батьком були ідеальні стосунки, радше добрі: він поважав її вибір, вона ж останні роки перед його смертю намагалася зрозуміти його. «Несправедливо! Несправедливо!» — волав її розум під впливом сильного, але скороминущого імпульсу. 

— Я хочу втекти з того дурдому, — викрикнула вона врешті, скинувши тягар буття. 

Заплющивши очі на хвильку, жінка прагнула повернутися в минуле, яке виринало в голові, як лава з киплячого вулкана. Якби вона могла все почати спочатку, зустріти такого хлопця, як Дорош… Якби це він повів її до вівтаря, а не той самозакоханий Михайло. Час. Їх розділяв час. Точка на лінії її життя, яка не наклалася спільним маркером. Якби… Тих «якби» назбиралося достобіса. Згадка про колишнього все ще викликала в неї змішані, незрозумілі почуття. Сидячи в цьому кабінеті, жінка жаліла про все: про ранній шлюб, втрачені роки. Вона ж і не ходила по дискотеках чи в клуби, і побачень було не густо — три, якщо не менше. Як це жалюгідно, думала вона неодноразово, плакати за пролитим молоком. 

У підсвідомості все так зрозуміло і просто: роби, як тебе вчили, є справа — розслідуй. І чого так хапатися за минуле, якого вже нема і не вернеш назад, аби хоч щось змінити? Усе було помилкою… Ні, не донька. Це єдине хороше в її житті. Якби не острах втратити дитину, вона б досі сиділа на кухні, а не у своєму кабінеті. 

Страх важливий — він захищає організм від саморуйнування. Цією стежкою вона вміло крокує сьогодні. Заглушити біль, що накладався шарами за всі ці роки… Тепер Ліза зрозуміла батька: його неспроможність осягнути своє безсилля перед несправедливістю цього світу. І здавалося, що пригнічувати алкоголем — єдиний вихід. Він не жив слабаком, і донька не така. Сім’я Дяченків смілива, сильна і може постояти за себе. То чому все так нестерпно важко, наче вона звалила на плечі стільки, що ті готові, як тоненькі гілочки, переламатися в одну мить? 

Якась суцільна бентега затягнула кабінет, як осінній туман, на проблиски сонця і годі чекати. І тут же промерехтів промінь, розірвавши завісу похмурості. Стукіт у двері помічника Романа на прізвисько Старлей остудив її безнадію. Прізвисько Старлей, як у більшості людей у цьому відділку, він отримав не через прагнення до кар’єрного зростання, а через свою матір, яка двадцять п’ять років пропрацювала секретаркою у відділку. Стільки років; змінилося два начальники, а секретарка була одна й та. І зараз вона б працювала, якби не її «хлопчик-крихітка», як вона лагідно називала свого сина. Вона смертельно злякалася, коли той заявив матері, що буде військовим. Історія замовчує, як він опинився тут, але… як старі кадри ляпали язиками: секретарки в нульових виконували усі забаганки шефа, і під словом «усі» це означало буквально всі. Якби хлопчина був на два роки молодший, то б ще не таке казали. Він з колишнім капітаном на одне лице, але капітан приїхав у містечко через два роки після народження Романа. Тож до такої маніпуляції життєписом хлопчини пліткарі вже не наважувалися. 

Старлей, зайшовши, доповів, що дзвонили з виправної колонії й узгодили побачення з Мельником на двадцять сьоме. Ліза кивнула, що почула, махнула рукою, щоб той забрав документи, які мала на підпис, і щоб зачинив двері за собою, коли виходитиме. До запланованої зустрічі лишалося всього тиждень. Ці дні якраз припадали на її коротку відпустку. 

У таксі, повертаючись додому, вона набрала доньку. Почувши від доньки, що та хоче поїхати до Богдана, Ліза збісилася: — Додому! — наказала вона. — Негайно! І щоб я більше не чула, що ти їздиш по гаражах невідомо до кого й вештаєшся невідомо з ким! 

Дівчинка намагалася ще щось сказати. Мати ж пригрозила, що покарає. Вона мало коли карала доньку, але погроза відібрати телефон і кишенькові гроші спрацювала на ура.