4

Друге березня 1999 року… Повільно, переступаючи з ноги на ногу, тьопала дівчинка до ванної кімнати, з шафки дістала коробку прального порошку і стару подерту сорочку, повернулася на кухню, висипала порошок на підлогу. По телевізору якраз показували балет. Спокійна мелодія допомагала їй зосередитися. Гранули порошку, підхоплені протягами крізь прочинені двері, котилися по підлозі, немов кульки ртуті, тягнучи за собою подих смерті й утворюючи бар’єр між кров’ю та молочно-ванільними патьоками морозива.

— Рито! Маргарито… — кликала мама.

— Відчепися! — буркнула дитина, чи вже жінка. Їй важко було зрозуміти, хто вона зараз. — Відпусти мене! Я ніколи…

— Ти це бачила. Бачила? — пролунав той самий голос у голові.

Потік повітря від фури, що проїхала перед її носом, повернув Мелик у сьогодення.

— Пані, ви в порядку? — вхопив її якийсь чоловік і відтягнув від проїжджої частини. — Ще трохи, і ви б під машину потрапили.

Тут нізвідки з’явився патрульний автомобіль. Поліціянти вийшли з автівки.

— Нам повідомили, — почав один, — що жінка дезорієнтована, суне на дорогу. Ви розумієте, де ви зараз? Який сьогодні день, рік? Можливо, подзвонити комусь із близьких?

Людина в формі торкнулася її плеча.

— Подрузі, — ледь промовила схвильована жінка. — У мене більше нікого нема. Сьогодні четвер… дві тисячі двадцять…

Вона почала згадувати рік, сльоза покотилася їй по обличчю.
Люся приїхала одразу. У невеличкій кав’ярні, посадивши подругу за стіл і взявши перекус, вона зацікавилася:

— Рито, що з тобою?

— Якщо я тобі скажу, що була одержима злим духом, ти мені повіриш?

— Одержима?

Маргарита видихнула:

— Я навіть не пам’ятаю, як вийшла з дому. Лише пам’ятаю, що знову повернулася в той день, коли це сталося. Там чомусь була мати, а не ти. Саме вона прийшла і побачила. Я намагалася прибрати… там було стільки крові… ще той балет по телевізору…

Спокійне дихання повернулося до Мелик. Люся допомогла їй добратися додому.

— Рито, усе добре. Може, тобі відпочити? — подруга зачинила двері, увійшовши в кімнату. — Усі ці потрясіння, листи з тюрми… Це могло викликати галюцинації, тобі це не на користь. Поживи зі мною, добре? — наполягала жінка, подаючи подрузі склянку води.

— Я ж тобі казала — це не галюцинації. Я геть забула про роботу. Сестричко, дякую, що забрала, пробач.

— Усе добре. Йди переодягнися і рушай на роботу.

Люся поверталася додому, її все ще тривожила поведінка подруги. Тож, узявши телефон, вона написала: «Приїжджай до мене ввечері, ми з твоєю племінницею будемо раді».
Жінка одну ніч переночувала в сестри, якими вже років п’ятнадцять вони вважалися. На ранок, прокинувшись, прочитала записку від Люсі: «Не хвилюйся, ти спокійно спала. Не хвилюйся». Люся думала, що її сестра ще спатиме, коли вона вже піде. Натомість Рита прокинулась вчасно, увійшла на кухню і запитала:

— Невже тепер усе добре?

— Так, люба, все добре. Забудь уже, минуло двадцять років.

Люся, поснідавши з подругою, зібрала подорожню сумку і, нічого не сказавши Маргариті про свої наміри, вирушила до виправної колонії.

…Його очі були холодні та пусті, здавалось, уже мертві, погляд же обпікав. Він нічого не говорив, лиш дивився, ніби повернувся в той час.

— Мельник! — заговорила Люся. — Ми домовилися покінчити. Хіба не можеш тихо померти?

Вона підвелася з-за столу і вчепилась, як в останнє, наче перед смертю в рятівний круг, у його сіру тюремну сорочку, так, ніби за секунду відірве рукав.

— То що ти плануєш робити далі? Я тебе питаю.

Він мовчав.

— Чи ти хочеш, щоб я розповіла твоєму синові, який насправді його батько? Як гадаєш, що він відчує, дізнавшись, що його батько продавав наркотики? Той хлопчик… скільки йому було, коли він помер? А дівча? П’ятнадцять, шістнадцять? Десь так само, як донці тої, — вона наголосила на слові «тої» з такою відразою, — з якою твій син крутить. Як гадаєш, якщо хтось із моїх друзів запросить ту довгокосу красуню на побачення, що він з нею зробить?

— Ти вже замовкни, — зірвався ув’язнений.

— А то що? Що ти мені зробиш? Уб’єш, так, як свого друга? Тепер дбай про себе як слід. Я більше не повернуся.

Вона встала з-за столу.

— Вартовий, я вже йду.

Важкі двері зачинилися за жінкою. Вона дістала пачку сигарет із бардачка автівки, підпалила, увімкнула програвач. Мелодія «Місячне сяйво» заповнила салон разом із сигаретним димом.

— Гей, кидати так недопалки не гарно, — прозвучав голос з двору.

Люся відчинила двері, підняла недопалок та увійшла в супермаркет. Вона вже й не догадувалася, як потрапила в рідне місто. Голова усе ще в тумані. Зустріч із Мельником роз’ятрила рану минулого.

«Він давно мав уже померти», — буркнула подумки, заспокоюючи себе.

Маргарита якраз принесла щойно доставлений товар. Люся поглянула на жінку, на її прекрасне, невинне обличчя і пішла до роздягальні.

«Розмисли. Наодинці з собою» — це особисті записи римського імператора Марка Аврелія Антоніна, зроблені ним у 70-і роки нашої ери, — промовляв у навушниках спокійний голос.

Маргарита вслухалася в кожне слово, розкладаючи печиво по коробках на складі.

Надвечір, ще за годину до закінчення робочого дня, менеджер супермаркету запросив усіх працівників і поінформував про відкриття нового магазину:

— Тож… деякі наші працівники будуть переведені, — він назвав чотири прізвища, серед яких прозвучало і прізвище Рити.

Тритижневий курс із перекваліфікації для робітників мав початися вже з наступного тижня.
Мелик не слухала, що пояснював менеджер. Вона поглянула на коробку, на наклейці якої був намальований стаканчик із морозивом. Маргарита вже відчула аромат ванілі:

— Доню, стривай, ти можеш зупинитися? Я лише хочу поговорити з тобою.

— Але мамо… — намагалась вирватись дванадцятирічна вона.

— Дозволь мені все пояснити.