3

Гараж на Лісній, 12, Ліза знайшла одразу, щойно вийшла з таксі. Місцевість здавалася понурою, давно забутою людьми: густі чагарники по обидва боки імпровізованої дороги — насправді широкої стежки, протоптаної колесами у дві смуги, а між ними висока трава, яка чіплялася за днище машини так, що бампер слугував косою. Лише один самотній ліхтар, який освітлював заїзд до гаража, нагадував, що це ще межі населеного пункту.

Зсередини долинав гуркіт. Вона прочинила двері й зазирнула. Богдан саме збирав старі, майже з’їдені корозією інструменти, закинуті попереднім господарем на роки, а може, забуті назавжди. Деякі ключі, кусачки, викрутки ще виглядали пристойно — крапля розчинника, шматок тканини, і все відмиється. Підіймач не працював: кабель пошкоджений, перегризений чи то мишами, чи чимось більшим із довшим хвостом. Як тільки Богдан під’єднав пристрій до електрики, повітря наповнилося нудотним запахом паленого пластику. Так само поводилися піскоструминний апарат і компресор: вмикалися на мить, а за секунду спрацьовував захист.

Богдан запевнив себе, що все нормально, відремонтує. Уже на завтра домовився зі спеціалістом про ремонт. У душі жевріла надія, що пошкодження несерйозні й це врятує гаманець від надмірних витрат. Закупити нове обладнання для сервісу одразу йому явно не по кишені — на рахунку лишалося тисяч три.

Жінка дивилася, як наполегливо хлопець намагається все налагодити. У якийсь момент вона не розуміла, чому він покинув непоганий варіант свого майбутнього та обрав провінцію. Навіть з такою благою метою, як врятувати батька від довічного ув’язнення, це занадто. Вона б ніколи не простила своїй доньці, якби та втнула щось подібне.

Почати розмову — не раз плюнути. Вона переступала з ноги на ногу, все не наважуючись. Богдан повернувся до дверей, побачив Лізу, одразу відкинув роботу, підійшов, обійняв її й хотів поцілувати, але стримався.

— Тут трохи не прибрано, але… я згодом усе зберу й полагоджу. Наприкінці місяця вже хочу офіційно відкрити. Назву ще не придумав, — він усміхнувся. — На перших порах можна й без назви, аби тільки була можливість закупити приладдя.

Вона не хотіла знецінювати його запал, але про той лист до Мелик мусила запитати:

— Ти знаєш щось про це? — витягла з кишені копію листа.

— Що? — Богдан узяв аркуш. Він не мав наміру злитися, кричати, та й говорити вже не хотів. У голові крутилася думка, що вона прийшла саме через це… просто по роботі, ось і все. Внутрішній голос уже переконував його в цьому.

— Чого питаєш, якщо знаєш мою відповідь?

— Чому твій батько написав цій жінці?

— Я не він. Запитай його, раз тобі так цікаво, — обернувся він до коробок, які мав винести на смітник. — Поїдь, познайомся. Думаю, він захоче поговорити зі своєю майбутньою… — Богдан замовк, ухопив коробку обома руками й пішов у бік виходу.

Ліза підійшла до вікна. На підвіконні стояли два горнятка, банка з дешевим чаєм та електрочайник. Чайник, на диво, працював — на відміну від маленького радіо, по якому вона намагалася вловити хоч якусь хвилю, щоб розрядити мовчанку в гаражі. Крутила ручку туди-сюди, а коли набридло — просто витягла кабель із розетки.

— Воно гавкнулося, — нарешті заговорив він, — як і більшість приладів у цьому забутому місці.

— Тобі дві ложки чи одну?

— Що?

— Цукру, — перепитала Ліза.

— Ні, дякую. Я якось обійдусь. Мало ймовірно, що на цукор вистачить грошей найближчим часом. Краще одразу відмовитись.

Вона усміхнулася:

— За фігуру дбаєш?

Потім із наплічника дістала батончики, кинула один хлопцеві — той одразу зловив. Ліза розгорнула свій і відкусила шматок. Богдан прочитав з фантика цукерки:

— Лісовий горіх, — по-хлоп’яцьки хмикнув. — Я такий не люблю.

— Бери, що дають, а то з твоїми підприємницькими забаганками й такого скоро не побачиш.

Він підійшов, забрав у неї батончик — не з рук, а поцілунком з уст.

Став поруч, узяв її руку:

— Я маю тобі дещо серйозне повідати, — він усміхнувся, пригадавши, як «молода письменниця» саме це слово вжила, як вони пліткували про сім’ю Дяченків.

Жінка вже чекала, що зараз він заговорить про листи від батька. Але він лише сказав:

— Солона карамель у шоколаді — справді смачно.

Вона простягнула йому такий самий батончик.

— Ти що, скупила увесь магазин?

— Ні, звичайно, щось таки залишила. Я хотіла поговорити з Мелик — це й був би привід… Словом, накупила я тих цукерок, ходила по супермаркету за тією Ритою і нічого не доходила. Дзвонили ми у в’язницю…

Богдан не переривав її монолог. Ліза говорила й говорила — її не зупинив навіть закипілий чайник.

— Значить, чомусь мій батько три роки тому, за рік до своєї смерті, обірвав зв’язок із твоїм, — підхопивши чайник за ручку, вона почала ним розмахувати, наче собака хвостом, поки не набридне. Богдан уже думав, що окріп йому проллється на ноги.

Нарешті вона налила воду в горнятко — і вода одразу почала набувати брудного кольору з хімічним запахом. Мабуть, рідке мило пахне краще.

Надпивши ковток, жінка почула щось схоже на благання:

— Залишся сьогодні, — промовив він крізь пару, подувши на своє горнятко, щоб остудити гарячу воду з ароматом чого завгодно, тільки не зеленого чаю. — Знаю, спати на матраці… не вау, але все ж таки…

Він боявся договорювати. Та й що він міг сказати? Він лише хлопець із занедбаною будівлею, а вона — начальник поліції. Обманювати себе Дорош не хотів: шанси в нього жалюгідні.

— Я не можу, — почала вона. — Не можу залишити доньку саму на ніч.

Прикриватися дитиною вже не таке грішне діло, десь чула вона, що це рятує від настирливих чоловіків.

Дрібне постукування по даху згодом перейшло в гучний шум дощу, що стікав по ринві. Донька надіслала повідомлення: сьогодні вона залишиться ночувати у подруги. Мати Вероніки передзвонила Лізі й підтвердила — дівчата роблять уроки, і Юстина просилася на ночівлю.