2

Маргарита Мелик піднімалася сходами до своєї квартири, аж раптом за спиною відчула важке дихання і голос сусідки, що квапилася слідом, намагаючись її наздогнати.

— Ці листоноші зовсім не розрізняють, де п’ятнадцятий номер, а де сімнадцятий. Постійно плутають — то твій лист закинуть у мою скриньку, то зі шістнадцятої квартири.

Маргарита мовчки взяла конверт, ледь помітно всміхнулася, відчинила двері й швидко зайшла всередину квартири. Розкривши конверт, вона, мабуть, годину, а то й довше, вдивлялася у два лаконічні рядки на білому аркуші:

«Ти це бачила. Бачила?»

Нарешті глибоко вдихнула й обтерла холодний піт із чола, перечитала текст ще раз, а тоді ретельно оглянула конверт.

Відправник — Тарас Мельник із 14-ї виправної колонії.

Жінка миттю розірвала папірець. Спогади хлинули потоком: вона знову опинилася в тій миті — беззахисна дівчинка з морозивом у руках забігла до квартири, побачила п’яного невідомого дядька на підлозі, а поруч — вітчима з ножем у грудях.

«Що тепер?» — промайнуло в голові, повертаючи її в сьогодення. Врешті-решт вона змусила себе прислухатися до розміреного голосу з колонок, який щоразу повчав: Сенека казав, що перебуваючи поряд із тим, чого так сильно бажаєш, значно легше втратити самовладання й піддатися почуттям.

Диктор спокійно пояснював, як важливо позбутися тригерів, що отруюють життя. Поміркувавши, вона зрозуміла: саме цей лист розбурхав у ній пам’ять, здатну знову розбудити прагнення тримати все під контролем.

Кур’єр натиснув пальцем кнопку дзвоника. Звуку всередині не почулося. Він спробував ще раз, потім ще — ефект нульовий. Тоді перейшов до більш дієвого способу — ударив кулаком по старих, із потрісканою синьою фарбою дверях, що змусило власницю приглушити голос із колонок.

Двері прочинилися так, щоб господиня одним оком могла глянути на сходову клітку.

— Це ви? — сторожко запитала худорлява жінка. Її волосся здавалося мокрим, але різкий запах, що вдарив у ніс хлопцеві зі служби доставлення, підказував, що то не свіжість після душу, а накопичений жир і неохайність, що блищить під сонячними променями, які пробивалися крізь маленьку кватирку в коридорі.

Двері зачинилися. За мить відчинилися знову — жінка простягнула гроші й забрала пакет. Морозиво. У пакеті лежало морозиво та листівка із запрошенням на вечерю.

Володимир — сорокарічний колега з супермаркету, начальник м’ясного відділу — саме так намагався привернути її увагу.

Мелик відкрила відро для відходів, спочатку викинула запрошення, а через годину, коли десерт остаточно розтанув, він опинився поруч з іншим сміттям. Ванільне. Нудотний аромат заполонив кухню. Жінка рвучко відчинила вікно навстіж, намагаючись вигнати той їдкий, знайомий запах… Саме такий, як тоді, коли трапилася та катастрофа: посеред кімнати вона знову повернулася в минуле. Тоді маленька дівчинка не відчула нічого дивного. У книжках пишуть, ніби велика кількість крові, накопичена в одному місці, пахне металом чи залізом. Вона ж відчула солодкий ванільний аромат морозива, а потім — різкий сморід гіркої блювоти, що щойно вирвалася з її рота на підлогу.

Зі спогаду їй треба було врешті-решт вибиратися. Маргарита дістала з-під мийки три флакони з мийними засобами — для раковини, для дерева, для кахлю — і взялася шурувати все до блиску. Покінчивши з кухнею, перейшла до ванної: спершу прийняла ванну з великою кількістю гелю для душу, потім почала вимивати й саму ванну, а закінчивши, кинулась витирати умивальник і підлогу. Забруднений одяг запхала в барабан пральної машини, увімкнувши найвищий градус прання, врешті-решт одягла халат і повернулася до аудіокниги, під яку й заснула.

Вранці, розчесавши тонке, завжди кволе й ламке волосся, вдягнувши сукню, що м’яко облягла фігуру, вона вже збиралася виходити, як тут сусідка вкотре постукала у двері з конвертом у руках і тими самими словами.

Третій лист поспіль трохи стривожив її. Уперше промайнула думка звернутися до поліції. Але з правоохоронцями в неї давня ворожнеча — терпіти їх змалку вона не могла. «Скажені тварюки» — єдине, що крутилося в роздумах, щойно згадувала нескінченні допити з дитинства: хто ще приходив у дім, як ти зайшла, чи бачила конфлікт вітчима з Мельником. Дитина весь час хитала головою «ні» й просила припинити. А вони продовжували розпитувати, питали й питали.

Двадцять років минуло, а відчуття — ніби вчора.

«Усе, зважила — значить, вирішила», — сказала вона собі й попрямувала до поліції.

У відділку її зустрів симпатичний і ввічливий поліціянт. Хлопець одразу прийняв заяву потерпілої, додавши до справи лист. Уже на виході, прощаючись, нагадав:

— Якщо прийде ще один такий лист — негайно приходьте. А краще — телефонуйте одразу.

Вона кивнула.

Дяченко саме розминулася з Мелик у прохідній.

— Сержанте, — зупинила Дяченко свого підлеглого, — та жінка, що з нею трапилося?

Поліціянт поглянув на теку у своїх руках.

— Секундочку… — Він відкрив її й прочитав. — Мелик. — Додав: — Один тип присилає їй листи з в’язниці.

— Хто?

— Е-е… Мельник Тарас. Це той, що вбив її вітчима років двадцять тому. Було жахливе вбивство — зарізали спортсмена. І що нам робити з тими листами? Мельник же на довічному, тож йому, до одного місця, а жінка, по-моєму, перелякана до смерті.

— Зателефонуйте у виправний заклад, розпитайте про надіслані листи. І цей лист покладіть мені на стіл.

Доповідь сержанта надійшла незабаром. Він дізнався, що ув’язнений за останні п’ять років не спілкувався із зовнішнім світом, а тим паче самовільне листування йому заборонено — після скарги його колишнього адвоката.

«Чому батько скаржився на свого підзахисного?» — одразу майнуло в голові в Лізи.

— У тюрмі переглядають листи від Мельника, — додав сержант. — Останній надісланий був три роки тому… за адресою… адвоката, — він почав очима шукати дані на аркуші.

— Я знаю, дякую… Мій батько був його адвокатом. Цей лист, що отримала потерпіла, зроби копію й принеси її мені. Передай хлопцям із патруля, щоб час від часу проїжджали біля її будинку. Якщо з’явиться листоноша — перехопіть лист.