1

На початку квітня нарешті потепліло. Нічні заморозки більше не сковували землю, і на СТО ринула юрба охочих «перевзути» своїх залізних коней. З динаміків на всю будівлю гримів трек із плейлиста боса — щось із дев’яностих, американський гангстерський реп: життя в бідних кварталах, гетто, алкоголь і підкорення дівочих сердець.
 Майстри в сірих робах возилися з автівкою, яка постійно втрачала гальмівну рідину. На одному підіймачі висів сріблястий «Ланос» місцевого таксиста — ходова частина барахлила. Біля нього метушилися двоє механіків. Богдан саме відкручував ліве переднє колесо на «Тойоті», аж тут задзвонив телефон. Він пообіцяв Лізі забрати Юстину зі школи: знав, що за годину встигне перевзути цю машину, прийняти душ і доїхати вчасно. Тільки-но закінчив, як у гараж заїхала дружина боса — з характерним стукотом у її червоному «Джипі». Ця робота затяглася ще на годину-дві.
 Юстина зайшла в гараж разом із подружкою, Богдан був іще по лікті в моторній оливі, а його русяве волосся перетворилося на брудно-сіре від пилу, зібраного з усього міста машиною боса. Він почув, як працівники майстерні підсвистують услід юнкам.

— Дівчаточка, до кого такі красуні? — гукнув один із майстрів.

Вони озирнулися, глянули в бік голосу, потім на стіни, обклеєні плакатами: машини з напівголими моделями, мотоцикли, жінки в бікіні й без. Богдан підняв голову — ще секунду тому вона хилилася, вдивляючись у моторний відсік.

«Прокляття!» — подумав він, глянувши на годинник.

— Коли ти мав мене забрати? — сердито викрикнула Юстина, знімаючи шкільний рюкзак на якому на дармовисі гойдався веселий смайлик.

— Малюче, — підійшов один із колег, — твоя дівчина шустра й норовлива.

Богдан штовхнув його ліктем:

— Не верзи дурниць. Пригальмуй хлопців, вони ж діти, — кивнув на дівчат.

Юстині ще не виповнилося шістнадцять. Вона й досі була такою ж маленькою, як чотири роки тому, коли Дорош її вперше зустрів: дві коси, тільки вже без бантиків. Подружкам довелося чекати ще хвилин п’ятнадцять, поки Богдан привів себе до ладу. Один із майстрів перемикнув музику — не годилося дітям слухати про кримінальний світ за океаном.
 У машині подруга Юстини пильно розглядала хлопця, що віз їх додому. Дівчата пересміхувалися на задньому сидінні, а потім зажадали музики. Богдан відповів, що магнітола поламана. Висадивши приятельку, дівчинка пересіла вперед і ввімкнула програвач. Динаміки видали жвавий біт, і та весело підспівувала. Задзвенів телефон, вона одразу прочитала повідомлення й ще більше звеселилася.

— Що таке? — запитав мимоволі.

— Нічого. Ти не думав позбутися цього старого драндулета? Їздиш, як мамаша. Соромно, що мене хтось побачить у цій колимазі.

— Я б із радістю, — відповів він. — Та не кожному так щастить, як тобі.

— О, знову нити почав? Твій батько в тюрмі, ти бідолашний сирота, життя не склалося? Мій тато крутий, і тачка в нього щойно з салону — «Мерседес».
 
Він бликнув на зарозумілу дівчину й подумав: «Я ж про твою матір говорив, дурненька. Не розумієш, як тобі пощастило з нею».

— Батько купив мамі на день народження новеньке «Рено», — вона показала фото, де тато ще кілька хвилин тому запитував доньку, чи сподобається дружині. — А ти що купив? Нічого, — засміялася вона. — Що взагалі може такий, як ти?

Вони під’їхали до будинку. Юстина вискочила, щойно машина зупинилася. Богдан глянув на будинок, потім на дорогу, звідки приїхав, і важко видихнув. Ліза з донькою жили в батьківському будинку, який дістався їй після смерті тата. Ремонт там робив ще дідусь Лізи — років двадцять тому, якщо не більше.

— Добрий день, — пролунав тихий, але ніжний голос.

Це була сусідка й подруга Лізи — жіночка за шістдесят, «молода письменниця», як вона жартувала, що хоч у чомусь вона молода. Сусідів у них мало: жили ж за містом, на дачах. Більшість приїжджали тільки на літо та на Різдво.

Богдан узяв у неї в’язку тюльпанів і зайшов до хати. Юстина глянула на квіти й лише зневажливо фиркнула.

Капітанка Дяченко приїхала вже під вечір. Святкувати уродини – їй зараз не до святкування: ще в обід подзвонив колишній і попередив, що заїде.

Через годину по її приїзді на подвір’ї почувся грубий звук двигуна. Донька відхилила фіранку, глянула у вікно й щаслива побігла надвір — у коротких шортах і футболці, навіть куртку не накинула.

Авто з лафетом, на якому стояв великий подарунок, перев’язаний бантом через увесь каркас, уже розвантажували.

— Ліза Дяченко тут мешкає? — запитав один із працівників «Доставлення мигом».

— Так! — пожвавилася Юстина. — Це моя мама.

Жінка вибігла з криком:

— Не треба! Забирайте машину назад!

— Але мам, це ж подарунок… від тата.

— Пані, у нас договір, — чоловік розвів руками. — Нічого не поробиш.
 Батько Юстини приїхав – вони вже їли торт. Жінка не хотіла показувати роздратування перед донькою, тож мовчки взяла великий букет троянд. Він приніс подарунки й дівчинці — та шмигнула до своєї кімнати. Богдан розумів, що їм потрібно поговорити наодинці, тож вийшов із вітальні.

— Підпиши документи, і ми більше не побачимось, — почав колишній.

— Ти знаєш мої умови: двадцять відсотків від вартості компанії — доньці, і розходимося мирно.

— Усе, що я заробив — моє. Ти не маєш права…

— Мій батько допоміг тобі все узаконити. Я маю право претендувати на те, що належить його онучці.

Вона ще трималася, щоб не зірватися.

Богдан постукав у двері дівчинки: — Можна?
Вона усміхнулася й махнула рукою — заходь.

— Вибач, що сьогодні не заїхав вчасно.

— Нічого, все добре. Не хвилюйся, — і знову усмішка.

Він уже подумав, що напруга спала, аж раптом дитина закричала на весь будинок. Вибігаючи, вона шарпнула футболку, злегка розірвавши її. Уже внизу, перед батьками, показуючи на Богдана, залементувала:

— Він чіпався до мене!

— Що?! — скрикнув батько й кинувся до хлопця, вдаривши раз. Богдан похитнувся й відступив.